— Не знаю. По-перше, я не знаю, що відбувається з моїм майном. По-друге, не маю права голосу. По-третє, маю таких братів, як ви з Кемом.
— Ну, відтепер ти маєш тільки мене, ось тобі хоч одна добра новина, — мовив Нейтан, відчуваючи, як у ньому наростає злість. Він підвівся, щоб іти геть. — До речі, нічого не хочеш розповісти мені про мою собаку?
— Яку собаку?
— Ти збіса добре знаєш, яку собаку. Келлі.
Бабові руки досі тримали комп’ютерні дроти.
— Ні. Гадки не маю, про що ти.
— Ні?
— Ні.
— Тобі нічого сказати про те, як біля мого маєтку труїли собак? Отут нічого не зринає? — Нейтан простягнув руку й постукав Баба по скроні. Той відштовхнув його руку.
— Йди в сраку.
— Ні, це ти йди в сраку. Келлі перед смертю дуже мучилася. А я мусив на це дивитися. Не міг нічим зарадити, — Нейтан відчув, як на очі накочують сльози, й довелося кілька разів сильно кліпнути.
— Це ж була просто собака.
— Я її любив. Це був мій найкращий друг.
— Тоді тобі слід більше бувати на людях.
Нейтан змусив себе вдихнути. Він відчував, як наростає лють, яка зовсім не стосувалася Баба. Але... Це ж Баб стояв просто перед ним.
— Гаразд, — сказав Нейтан. — Добре. Та коли ми з тобою та Ільзою сядемо обговорити господарство, я дивитимуся на тебе і пригадуватиму те, що ти зробив з Келлі, тому ще добре подумаю, як мені за це відплатити, — він зробив крок до брата. — Ти не розумієш, чому Кем тобі в біса не довіряв ні з господарством, ні з грошима, ні з чимось іншим? Подивися на себе. Може, він був і засранець... гірше, ніж засранець... та в нього бодай не було такої каші в голові.
Нейтан не бачив, звідки прилетів удар, поки не стало запізно. Кулак врізався йому збоку в голову, перекинувши його навзнак. А потім Нейтан відчув ще один дужий поштовх під ребра, і знагла Бабова рука схопила його за шию.
— Ну ти гівнюк, приятелю. І Кем теж, — видихнув Баб йому перегаром в обличчя. — Думаєш, можеш отак сюди заявитися і попихати мною, поводячись так, наче все за всіх знаєш краще?
Вони врізалися в стіну, втратили рівновагу та гримнулися на підлогу, і Нейтан відчув, як йому забило дух. Кулак втелющився йому в щоку, а Нейтан запізно підніс руку, захищаючись, і проґавив ще один удар.
— Ви з Кемом завжди в біса думаєте, що кращі за мене, але ж ви не кращі! Він здох, а ти в повній сраці!
Баб зацідив Нейтанові просто в око, його зле обличчя було все пітне та слизьке. З шаленим виразом в очах він ще раз приклався кулаком.
— Думаєш, якщо посядеш Кемове місце й почнеш поводитися, як він, люди зразу тебе заповажають? — казав Баб.
— Ні, — спробував відштовхнути його Нейтан, але врізався головою в підлогу. Побачив рух у дверях.
— Думаєш, у місті з тобою раптом почнуть розмовляти?
— Геть від мене, — штовхнув його Нейтан, і вони, покотившись, врізалися в канапу й маленький столик. Щось злетіло на підлогу й розбилося.
— Агов! — почувся крик Гарі, а потім звідкись долинув і зойк Ліз.
— Вони ігнорують тебе не тому, що ти не Кем, приятелю, — вривалися у вухо гарячі Бабові слова. — І навіть не тому, що ти покинув того як-там-його помирати. Вони з тобою не розмовляють, бо ти трохи дивакуватий, приятелю. Ти — дивакуватий самотній невдаха, і ніхто не хоче мати справи з...
Цього разу Нейтанові нарешті вдалося добре йому зацідити, й вони знову покотилися й кудись врізалися. Щось захиталося, й водночас у дверях хтось ахнув. Різдвяна ялинка нахилилася — і рухнула, перетворившись на купу мерехтливих прикрас, пластмасової глиці й дощику. Падаючи, вона зачепила Кемеронову картину, й рама, гойднувшись, небезпечно перекосилася.
— От чорт, — вилаявся Баб, та його голос майже заглушили крики Ліз, яка кинулася в кімнату. Але Гарі встиг перший і притиснув раму до стіни, вчасно зловивши картину.
— Господи, — зронив він. — Мало не впала.
Біля нього вже стояла Ліз — водила руками по рамі, перевіряючи, чи нема пошкоджень. Нейтан бачив, як ходять ходором її плечі: вона важко дихала, й видно було, що силкується не розплакатися. Нарешті вона вирівняла картину на стіні.
— Господи, і це в такий день, — горлав Гарі. — Ви усвідомлюєте, що у вас брат помер, ні? Не можете шанувати його пам’ять бодай кляті п’ять хвилин?
— Вибачте, — мовив Нейтан, відштовхуючи Баба й підводячись. Він простягнув руку до картини. — Вона не постраждала?
Гарі ляснув його по руці, відштовхуючи її.
— Не смій у біса торкатися її.
— Гей! Я просто хотів...
— А не треба! Ти вже достатньо лиха накоїв.
— Припиніть! — обернулася Ліз зі сльозами на очах. Вона перевела погляд з Нейтана на Баба, який досі лежав на підлозі, слабенько поблискуючи, вкритий обривками дощику.
— Невже для вас двох сьогодні ще недостатньо поганий день? — спитала Ліз. — Що з вами обома? Мало ще нам нещастя? Треба ще один на одного кидатися?
— Вибач, мамо, — мовив Нейтан.
Вона не відповіла. Витирала очі.
— Вибач, — зробив ще одну спробу Нейтан. Він не звертав уваги на Баба, який спинався на ноги. — Я все виправлю.
Ліз зітхнула.
— Не хочу я, щоб ти щось виправляв. Я вже сита по горло, Нейтане. Не хочу бачити тебе — обох вас — сьогодні більше взагалі.
— Але...
