Він відчув на вустах її м’який подих.
— А тепер чого ти чекаєш?
Нейтан нахилився ближче.
Вони відірвалися одне від одного, щоб хапнути повітря, напівстоячи-напівспотикаючись на темних сходах, і Нейтан відчув, як Ільза тягне його в сонний будинок. Його рука міцно стискала її руку, а в голові все стрибало й скакало вперед — сходами нагору, попри Нейтанів спальний мішок на канапі, далі в її кімнату — в Кемеронову кімнату, — і Нейтан відчув, як вони обоє водночас завагалися.
— Стривай. Не тут, — сказав він їй у волосся.
— Тоді де? — прошепотіла вона.
— Сюди.
Взявши її за руку, він швидко, наскільки дозволяла темрява, рушив за ріг будинку, до під’їзної доріжки, і зненацька вони повернулися на десять років назад, і він, притискаючи її до свого бездоріжника, відчував її гарячі й солодкі вуста на своїх вустах, а її руки вовтузилися з його поясом. Нейтан рвонув задні дверцята машини, відсунув припаси й розстелив на підлозі ковдру.
Коли вони лягали, рипнула підвіска, і Нейтан чув їхнє дихання, а у вікна світив місяць. Ільза потягнулася до нього, і він відчув, як спадає тягар років, і вперше за такий довгий час, що вже й не згадати, зміг дихати на повні груди. Вона була тепла й надійна, і зненацька його затопили спогади про те, як він почувався тієї ночі, лежачи поруч з нею, коли попереду було багато років і багато варіантів вибору, поки що не зробленого. І він відчув, що цієї миті — вперше в житті — опинився саме там, де й має бути: під нічним небом, на якому палають гарячі та яскраві різдвяні зірки, він обіймає Ільзу. Здавалося, так і має бути. Здавалося, це другий шанс.
Згодом вони лежали біч-о-біч у темно-синьому досвітку різдвяного ранку. У відчинені дверцята машини влітав теплий бриз, а вони спостерігали, як велетенське небо робить звичний нічний оберт. Довгий час ні він, ні вона не говорили.
— Я не вірю, що Софі зламала руку, впавши з коня, — прошепотіла Ільза. Вона досі не відривала очей від зірок.
— Не віриш?
— Це Кемерон зробив. Я впевнена, — мовила Ільза. Вони не дивилися одне на одного. — Сам налякався. Це читалося на його обличчі.
Нейтан і далі дивився в небо.
— Коли це сталося, він єдиний був у стайні разом із Софі, — підвелася Ільза на лікті, обернувшись до нього обличчям. — Вона лінується чистити стійла й того разу не зробила цього добре. А Кем цілий день був геть не в гуморі. Гірше, ніж зазвичай. Я й не знала, що він з нею наодинці, в іншому разі я б... — вона не договорила. — Сама не знаю. Словом, вони повернулися в будинок: Софі ревіла, а Кемерон розповів казочку про те, як її скинула кобила. Гадаю, і таке могло статися. Але вона добре їздить і вміє падати. І Кемерон сам себе виказав. Я ж бачила. Він сам злякався, що зайшов задалеко.
Нейтан досі мовчав, просто дивився на нескінченні зорі.
— Це правда, — сказала Ільза. — Чесно.
Він повільно простягнув долоню й накрив нею її руку.
— Я тобі вірю. Просто... — Нейтан подумав про братів і про себе. Про тата і про всі роки, коли вони зростали під його орудою. І ким вони всі стали. — Це дуже сумно.
Коли вони заговорили знову, небо вже трішки посвітлішало. Нейтан провів великим пальцем по її руці й зупинив його на фіолетовому синці біля ліктя.
— Це не він, — сказала Ільза. — Це мені оте теля поставило.
Натомість він повів пальцем далі, де на звороті долоні виднівся старий шрам від опіку — трикутний, як від кінчика праски. Довгу хвилю вони дивилися одне на одного, а тоді у тьмяному напівсвітлі вона кивнула. Легенько повернулася й показала плече і ще один шрам, старший та іншої форми. Повернулася ще. І ще. Таємниці, записані на різних ділянках шкіри.
Нейтан пригадав велику пляшечку парацетамолу в неї на тумбочці.
— Вибач, мені шкода.
— Він не повсякчас так поводився. Не щодня. Аж ніяк. Іноді місяцями все було нормально. Іноді він був...
— Який?
— Не такий уже й поганий.
— Ще хтось це помічав? — змусив себе Нейтан запитати.
— Не думаю.
— Правда?
Вона поглянула на нього.
— Ти помічав?
Імпульс проігнорувати питання був настільки сильний, що нагадував фізичну реакцію. Нейтан пригадав, як виходив з кімнати, коли заходила вона, й уникав будь-яких контактів, окрім елементарних розмов. Як дивився на неї лише крізь задушливу пелену жалощів до себе і шкодування. Нарешті він похитав головою.
— Ні, — чесно промовив він. — Не помічав.
— І не ти один. Мені іноді здавалося, що Гарі щось підозрював, але тут у нас повно роботи, він вічно заклопотаний. Баб... — вона знизала плечима. — Кем з нього по-своєму також знущався. Думаю, Баб цього більше й не усвідомлював. Він так звик, що ним попихають, аж вважає це нормальним.
— А мама?
Ільзине обличчя стало жорстким.
— Що таке? — спитав Нейтан.
— Одного разу я спробувала з нею поговорити. Але не дуже вийшло.
— Що вона сказала?
