А потім я вирішив спробувати те, що називається Змінити Тактику, і спитав її, чи вона не знає нікого, хто хотів би засмутити місіс Шиєрс.
— Може, тобі слід поговорити про це зі своїм татом, — запропонувала вона.
А я пояснив їй, що не можу поговорити зі своїм татом, оскільки це таємне розслідування, бо він наказав мені не лізти в чужі справи.
— Ну, може, він мав рацію, Крістофере.
— Отож, ви не знаєте нічого, що б допомогло розслідуванню, — сказав я.
— Ні, — відповіла вона, а потім додала: — Будь обережним, юначе.
Я пообіцяв, що буду обережним, подякував їй за відповіді на мої запитання й пішов до будинку № 43, який стоїть поруч із домом місіс Шиєрс.
У будинку № 43 жили містер Вайз і його мати, яка була в інвалідному візочку, і саме тому він мав жити з нею, щоби супроводжувати її по крамницях і всюди її возити.
Двері відчинив містер Вайз. Від нього пахло потом, старим печивом та зіпсованим попкорном, а так пахнуть, коли дуже довго не миються, так пахне Джейсон із моєї школи, бо він із бідної родини.
Я спитав містера Вайза, чи знає він, хто вбив Веллінгтона в четвер уночі.
— Трясця його матері, а поліцейські дедалі молодшають, чи не так? — відповів він і засміявся.
Мені не подобається, коли люди з мене сміються, тож я розвернувся й пішов.
Я не стукав у двері № 38, що поруч із нашим будинком, оскільки ті люди вживають наркотики й Батько каже, щоби я ніколи не розмовляв із ними, тож я не розмовляю. А вночі вони голосно вмикають музику й інколи лякають мене, коли я бачу їх на вулиці. І той будинок насправді їм не належить.
Потім я помітив стару пані, яка живе в будинку № 39, що на протилежному боці вулиці від оселі місіс Шиєрс. Вона була в саду біля ґанку й підрізала живопліт електричним секатором. Її звати місіс Александер. У неї є собака. Це такса, і тому та пані мала бути хорошою людиною, оскільки їй подобаються собаки. Але собаки в саду не було. Він був у будинку.
На місіс Александер були джинси й кросівки, які старі люди зазвичай не носять. На джинсах засохла земля. А кросівки були фірми «Нью-беленс». А шнурівки червоні.
Я підійшов до місіс Александер і спитав:
— Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?
Вона вимкнула електричний секатор і сказала:
— Боюся, тобі доведеться повторити своє запитання. Я трохи глухувата.
Тож я повторив:
— Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?
— Я вчора про це дізналася. Жах. Справжній жах, — відповіла вона.
— Ви знаєте, хто його вбив? — спитав я.
— Ні, не знаю, — відказала вона.
— Хтось має знати, оскільки той, хто вбив Веллінгтона, знає, що він це зробив. Якщо тільки він не божевільний та гадки не мав, що робить. Або якщо в нього амнезія, — сказав я.
— Ну, ти, мабуть, правий, — погодилася вона.
— Дякую, що допомогли мені з розслідуванням.
— Тебе звати Крістофер, чи не так? — спитала вона.
— Так. Я живу в будинку № 36, — відповів я.
— Ми з тобою раніше ніколи не розмовляли, так? — спитала вона.
— Ні, не розмовляли. Мені не подобається розмовляти з незнайомцями. Але зараз я веду детективне розслідування, — пояснив я.
— Я щодня тебе бачу, коли ти йдеш до школи, — промовила вона.
Я нічого на це не відповів, і тоді вона сказала:
— Це дуже мило з твого боку, що ти зайшов привітатися.
Я також нічого на це не відповів, оскільки місіс Александер займалася тим, що називається «теревенити», це коли люди кажуть одне одному речі, які не є запитаннями чи відповідями і їхні фрази не пов’язані між собою. Потім вона додала:
— Навіть якщо ти просто ведеш детективне розслідування.
І я знову їй подякував.
Я вже збирався йти, коли вона сказала:
— У мене є онук твого віку.
Я спробував потеревенити:
— Мені 15 років, 3 місяці й 3 дні.
— Ну, майже твого віку, — відповіла вона.
Потім ми трохи помовчали, і вона спитала:
— У тебе немає собаки, чи не так?
— Ні, — відповів я.
— Мабуть, тобі б хотілося мати собаку? — поцікавилася вона.
— У мене є щур, — відповів я.
— Щур? — перепитала вона.
— Його звати Тобі.
— А-а, — протягнула вона.
Тоді я сказав:
— Більшість людей не люблять щурів, оскільки вони вважають, що щури переносять такі хвороби, як бубонна чума. І це лише тому, що вони жили в каналізації й забиралися на кораблі, які припливали з чужих земель, де були невідомі хвороби. Але щури дуже чепурні. Тобі постійно вмивається. І його не треба вигулювати. Я просто пускаю його побігати по своїй кімнаті, щоби він робив фізичні вправи. А інколи він сидить у мене на плечі або ховається в рукаві, наче в лігві. Але на волі щури не живуть у лігвах.
— Ти не хочеш зайти до мене на чай? — запросила місіс Александер.
— Я не заходжу в чужі будинки, — відповів я, і вона запропонувала:
— Ну, може, я винесу щось надвір. Ти любиш воду з лимоновим сиропом?
— Мені подобається тільки апельсиновий сироп, — відповів я.
— На щастя, у мене є трохи. А як щодо «баттенберга»? — спитала вона.
— Не знаю, оскільки я не знаю, що таке «баттенберг».
— Це такий торт. Посередині на ньому є чотири рожеві й жовті квадратики, а по краях — марципанова глазур, — пояснила вона.