— Мені не можна теревенити, — відповів я.
— Тобі подобаються комп’ютери? — спитала вона.
— Так, мені подобаються комп’ютери. У мене в спальні є комп’ютер, — сказав я.
— Я знаю. Я інколи бачу, як ти сидиш за комп’ютером у своїй спальні, коли дивлюся у вікно на протилежний бік вулиці.
Потім вона відв’язала повідець Айвора від ринви.
Я не збирався нічого говорити, бо не хотів мати проблем.
Потім я подумав, що це був Надзвичайний День, а нічого особливого ще не сталося, тому може бути, що розмова з місіс Александер і була тою особливою подією, яка мала відбутися.
І ще я подумав, що вона може розповісти мені щось про Веллінгтона чи містера Шиєрса, навіть якщо я не ставитиму жодних запитань, а це не буде порушенням обіцянки. Тому я сказав:
— Мені подобається займатися математикою й доглядати за Тобі. А ще мені подобається відкритий космос і подобається бути на самоті.
— Не маю сумніву, що ти дуже вправний у математиці, — сказала вона.
— Так. Наступного місяця я складатиму екзамен із математики рівня «А». І отримаю оцінку «А», — відповів я.
— Невже? Рівня «А»? — перепитала місіс Александер.
— Так. Я ніколи не брешу.
— Перепрошую. Я й не мала на увазі, що ти брешеш. Просто я могла не розчути. У мене інколи слух пропадає, — зауважила вона.
— Я пам’ятаю. Ви мені казали, — і додав: — Я перший учень, який складатиме екзамен рівня «А» в нашій школі, бо це особлива школа.
— Ну, ти мене просто вразив. Сподіваюся, ти отримаєш «А», — сказала вона.
— Отримаю, — запевнив її я.
— І я знаю про тебе ще дещо — ти не любиш жовтий колір, — додала вона згодом.
— Так. І коричневий — також. Мій улюблений колір — червоний. Або металік.
Потім Айвор покаляв, а місіс Александер підібрала калі рукою, на яку надягнула пластиковий мішечок, а потім вона взяла мішечок виворотом і зав’язала зверху на вузол, тож калі опинилися в мішечку, і при цьому місіс Александер не торкалася їх руками.
А потім я почав міркувати. Я міркував про те, що Батько змусив мене пообіцяти всього 5 речей:
1. Не промовляти вдома ім’я містера Шиєрса.
2. Не питати в місіс Шиєрс, хто вбив того клятого пса.
3. Нікого не питати про те, хто вбив того клятого пса.
4. Не залізати без дозволу в чужі сади.
5. Покинути гратися в цього клятого детектива.
Про те, щоби не питати про містера Шиєрса, у цьому переліку не йшлося. А якщо ти детектив, то треба Ризикувати, і тоді був Надзвичайний День, а це означало вдалий день для того, щоби Ризикувати, тому я спитав у місіс Александер, наче хотів із нею потеревенити:
— Ви знайомі з містером Шиєрсом?
— Та ні, не дуже. Тобто знайома настільки, аби вітатися й трохи гомоніти при зустрічі, але я небагато про нього знала. Здається, він працював у банку. У Національному Вестмінстерському. У місті, — відповіла вона.
— Батько говорить, що він дуже погана людина. Ви не знаєте, чому він так каже? Містер Шиєрс справді дуже погана людина? — спитав я.
— Чому ти розпитуєш мене про містера Шиєрса, Крістофере?
Я нічого не відповів, оскільки не мав розслідувати вбивство Веллінгтона, але саме через це питав про містера Шиєрса. І тоді місіс Александер спитала:
— Це через Веллінгтона?
Я кивнув, оскільки це не рахується, коли я детектив.
Місіс Александер промовчала. Вона підійшла до маленької червоної скрині, що висіла на стовпі біля воріт парку, і поклала в скриню Айворові калі, а це вже було коричневе в червоному, і мені запаморочилося, тож я відвів погляд. Потім місіс Александер повернулася до мене. Вона глибоко вдихнула й сказала:
— Мабуть, нам не варто про це говорити, Крістофере.
— Чому? — спитав я.
— Тому, — вона зупинилася, оскільки вирішила сформулювати речення інакше. — Тому що твій тато має рацію, і тобі не слід розпитувати про такі речі.
— Чому? — знову спитав я.
— Бо він неодмінно через це засмутиться, — відповіла вона.
— Чому він через це засмутиться?
Вона ще раз глибоко вдихнула:
— Тому що… тому що я думаю, ти здогадуєшся, чому твій тато так не любить містера Шиєрса.
— Містер Шиєрс убив Матір? — спитав я.
— Убив? — перепитала місіс Александер.
— Так. Це він убив Матір? — повторив я.
— Ні, звісно ні. Він не вбивав твою маму, — сказала вона.
— Може, вона пережила через нього якесь потрясіння й тому померла від серцевого нападу, — припустив тоді я.
— Чесне слово, Крістофере, я й гадки не маю, про що ти говориш, — відповіла місіс Александер.
— А може, він її вдарив, і її довелося покласти в лікарню, — вів далі я.
— Її довелося покласти в лікарню? — перепитала місіс Александер.
— Так. Спочатку хвороба була не дуже серйозна, але потім у неї стався серцевий напад, просто в лікарні, — відповів я.
— Ой, лишенько, — сказала місіс Александер.
— І вона померла, — додав я.
— Ой, лишенько, — повторила місіс Александер. — Ой, Крістофере, мені дуже, дуже шкода. Я нічого про це не знала.
— Чому ви сказали «я думаю, ти здогадуєшся, чому твій тато так не любить містера Шиєрса»? — спитав я в неї.
Місіс Александер затулила рукою рота й вимовила:
— Ой, біда. Біда-біда-біда.