— Я не знав, що тобі говорити… У мене в голові була каша… Вона лишила записку й… А потім вона подзвонила й… Я сказав, що вона в лікарні, бо… бо не знав, як тобі це пояснити. Все було так складно. Так важко. І я… Я сказав, що вона в лікарні. І я знаю, що це неправда. Але щойно я це сказав… то не зміг… не зміг цього змінити. Ти розумієш… Крістофере?.. Крістофере?.. Просто все… все вийшло з-під контролю, і якби я…
Потім він дуже довго мовчав.
А тоді знову торкнувся мого плеча:
— Крістофере, тобі треба вмитися, гаразд?
Він трохи потрусив мене за плече, але я не поворухнувся. Тоді він сказав:
— Крістофере, зараз я піду у ванну кімнату й наберу тобі гарячу ванну. Потім я повернуся та відведу тебе у ванну кімнату, гаразд? А потім я зможу закласти простирадла в пральну машину.
Я почув, як він встав із ліжка, пішов у ванну кімнату й відкрутив крани. Я слухав, як у ванну бігла вода. Деякий час його не було. Потім він повернувся, знову торкнувся мого плеча й сказав:
— Давай помаленьку, Крістофере, помаленьку. Давай посадимо тебе, знімемо з тебе одяг та підемо у ванну, згода? Мені доведеться тебе торкатися, але все буде добре.
Тоді він підняв мене та посадив на край ліжка. Він зняв із мене джемпер і сорочку й поклав їх на ліжко. Потім він допоміг мені встати й повів у ванну кімнату. І я не закричав. І не став битися. І я його не вдарив.
Коли я був малим і тільки починав ходити до школи, мою класну керівничку звали Джулі, оскільки Шивон тоді ще не працювала в школі. Вона почала в нас працювати, тільки коли мені виповнилося дванадцять.
І якось Джулі сіла поруч зі мною за стіл, поклала на нього тубу з цукерками «Смартіз» і спитала:
— Крістофере, як ти гадаєш, що всередині цієї туби?
— «Смартіз», — відповів я.
Тоді вона зняла з туби «Смартіз» кришечку, перевернула її, і звідти випав маленький червоний олівець, а вона засміялася:
— Тут не «Смартіз», а олівець.
Потім вона поклала маленький червоний олівець всередину туби «Смартіз», поставила кришечку на місце й знову спитала:
— Якби зараз сюди зайшла твоя матуся і ми би запитали в неї, що всередині туби «Смартіз», то як ти гадаєш, що би вона відповіла?
(Тоді я називав свою Матір «Матуся», а не «Мати».)
— Олівець, — сказав я.
Це через те, що коли я був малий, то не розумів, що в інших людей є власна свідомість. І Джулі сказала Матері й Батькові, що мені довіку буде важко це збагнути. Але тепер мені не важко. Оскільки я вирішив, що це така загадка, а якщо це загадка, то завжди є спосіб її розв’язати.
Це як із комп’ютерами. Люди гадають, що комп’ютери не схожі на людей, оскільки не мають свідомості, хоча під час тесту Тьюрінга комп’ютери розмовляють із людьми про погоду, вино, описують Італію й навіть можуть жартувати.
Але людська свідомість — це просто складна машина.
І коли ми дивимося на речі, то гадаємо, що просто дивимося крізь наші очі, наче визираємо з маленьких вікон, і що в нас у голові є якась особистість, але це не так. Ми дивимося на монітори всередині своїх голів, і вони схожі на комп’ютерні монітори.
І я про це знаю, оскільки бачив експеримент, який показували по телевізору в серіалі під назвою «Як працює мозок». У цьому експерименті вам на голову вдягається шапочка з електродами, і ви маєте читати з екрана текст. Він схожий на звичайний текст, і нічого в ньому не змінюється. Але згодом, поки ваші очі рухаються текстом, ви починаєте розуміти, що відбувається щось дуже дивне, оскільки коли ви намагаєтеся прочитати уривок, який уже читали раніше, то він уже має інший вигляд.
А це відбувається через те, що поки ваші очі перестрибують з одного місця на інше, то ви нічого не бачите, ви сліпі. Ці стрибки називаються саккадами. Оскільки якби ви бачили все, поки очі перестрибують з одного місця на інше, то у вас би запаморочилося в голові. А в цьому експерименті було використано сенсор, який вирізняв, коли очі перестрибували з одного місця на інше, а коли вони так робили, то він змінював слова в тексті саме в тому місці, яке ви пропустили.
Але під час саккад ви не помічаєте, що сліпнете, оскільки ваш мозок заповнює монітор у вашій голові, і вам здається, що ви визираєте з двох маленьких вікон. І ви не помічаєте, що в іншому уривку тексту змінюються слова, оскільки ваша свідомість заповнює прогалини речами, на які ви в цей момент не дивитеся.
Люди відрізняються від тварин, оскільки на моніторах у їхніх головах можуть з’являтися речі, яких вони насправді не бачать. Вони можуть уявити людину, яка перебуває в іншій кімнаті. Або можуть уявляти, що відбудеться завтра. Або уявляти себе астронавтом. Або уявляти дуже великі числа. Або уявляти собі послідовність міркувань, коли вони намагаються щось розгадати.