І через це собака може побувати у ветеринара, перенести дуже складну операцію, і з його ноги будуть стирчати металеві спиці, але якщо він побачить кота, то забуде, що в нього в нозі металеві спиці, і побіжить за котом. Але коли людині зроблять операцію, то в її голові з’являється уявлення про біль, який тривав довгі місяці. З’являється уявлення про всі ті шви на нозі, про зламану кістку й спиці, і якщо людина побачить автобус, на який має встигнути, то не стане бігти, оскільки в голові є уявлення про те, як тріщать кістки, розходяться шви й нога знову починає боліти.
Саме тому люди вважають, що в комп’ютерів немає свідомості, що людська свідомість особлива й відрізняється від комп’ютера. Оскільки люди бачать у себе в голові монітор і думають, що якась особа в їхній голові дивиться на цей монітор, наче Жан-Люк Пікар у серіалі «Зоряний шлях: наступне покоління», коли він сидить у капітанському кріслі й дивиться на великий екран. І вони думають, що ця особа в їхній голові — це особлива людська свідомість, яка називається «гомункул», що означає «маленька людина». І вони гадають, що в комп’ютерів немає цих гомункулів.
Але гомункул — це просто ще один образ на моніторі в людській голові. І коли гомункул з’являється на цьому моніторі (оскільки людина думає про гомункула), то на екран дивиться інша частина свідомості. А коли людина думає про цю частину свідомості (ту, яка дивиться на гомункула на моніторі), то на екрані з’являється саме ця частина свідомості, а на неї дивиться якась інша. Але мозок цього не помічає, оскільки це схоже на те, як очі перестрибують з одного місця на інше, і люди так само сліпнуть у своїх головах, коли переходять від однієї думки до іншої.
І саме тому людський мозок схожий на комп’ютер. І не через те, що він особливий, а через те, що вимикається на якісь секунди, коли змінюється зображення на екрані. А оскільки люди цього не бачать, то й думають, що там має бути щось особливе, бо вони завжди думають, що є щось особливе в тому, чого вони не бачать, наприклад темний бік місяця, інший бік чорної діри або темрява, від якої вони лякаються, коли прокидаються вночі.
А також люди вважають, що вони не схожі на комп’ютери, оскільки в них є почуття, а в комп’ютерів — ні. Але почуття — це просто черговий образ на моніторі в людській голові про те, що станеться завтра або наступного року і що могло би статися замість того, що вже відбулося, і якщо це радісний образ, то вони всміхаються, а якщо сумний, то плачуть.
Після того як Батько мене викупав, вичистив від блювоти та висушив рушником, він привів мене в мою спальню й перевдягнув у чисті речі. Потім спитав:
— Ти щось їв сьогодні ввечері?
Я нічого не відповів.
— Крістофере, тобі приготувати щось поїсти? — спитав тоді він.
Але я так само нічого не відповів, тому він сказав:
— Гаразд. Послухай. Я зараз піду й покладу твій одяг і простирадла в пральну машинку, а потім повернуся, згода?
Я сів на ліжко й став дивитися на свої коліна.
Тож Батько вийшов із кімнати, підібрав мій одяг з підлоги у ванній кімнаті й склав його в коридорі біля сходів. Потім пішов, зняв із ліжка простирадла й виніс їх у коридор до моєї сорочки з джемпером. Потім він це все зібрав і поніс униз. Далі я почув, як він увімкнув пральну машинку, як запрацював бойлер і як водопровідними трубами до пральної машинки побігла вода.
Протягом довгого часу я чув тільки ці звуки.
Я подумки подвоював двійки, оскільки від цього мені ставало спокійніше. Я дістався до 33 554 432, тобто до 225, а це не дуже багато, оскільки раніше я діставався до 245, але зараз мій мозок не дуже добре працював. Потім у кімнату зайшов Батько й сказав:
— Як ти почуваєшся? Тобі щось принести?
Я нічого не відповів. Я продовжував дивитися на свої коліна.
І Батько також нічого не сказав. Він просто сів біля мене на ліжко, уперся ліктями в коліна й подивився вниз, на килим між своїми ногами, де лежала маленька червона цеглина «Леґо» з вісьмома шипами.
Потім я почув, що Тобі прокинувся, оскільки він нічна тварина, і він почав шарудіти в своїй клітці.
Батько дуже довго мовчав, а потім сказав:
— Слухай, може, мені не слід цього говорити, але… Я хочу, щоби ти знав, що можеш мені довіряти. І… гаразд, може, я не завжди кажу правду. Але бачить Бог, Крістофере, бачить Бог, що я дуже стараюся, але… Життя важке, сам знаєш. До біса важко весь час говорити правду. Інколи це неможливо. Проте я хочу, щоби ти знав, що я стараюся, дуже стараюся. І може, зараз не дуже вдала нагода говорити про це, і я знаю, що тобі це не сподобається, але… Ти маєш знати, що з цієї миті я говоритиму тільки правду. Про все. Бо… якщо зараз не сказати правди, то згодом… згодом болітиме ще дужче. Тому…
Батько потер руками обличчя, поскубав пальцями підборіддя й утупив погляд у стіну. Я спостерігав за ним краєм ока. І він сказав:
— Це я вбив Веллінгтона, Крістофере.
Я замислився над тим, чи він не пожартував, оскільки я не розумію жартів, і коли люди жартують, то насправді не мають на увазі те, про що говорять. Але Батько продовжив: