Загадковий нічний інцидент із собакою полностью

— Карту цього місця, — відповів я.

— Не знаю, — сказала вона, а потім додала: — А куди тобі треба?

— Мені треба на вокзал, — відповів я.

Тоді вона розсміялася:

— Тобі не потрібна карта, аби дістатися вокзалу.

— Потрібна. Оскільки я не знаю, де вокзал, — відповів я.

— А його звідси видно.

— Мені не видно. А ще мені треба дізнатися, де є банкомат, — відповів я.

Вона показала пальцем:

— Оно. Отой будинок. Там нагорі написано «Сіґнал Поінт». А з іншого боку є знак Британської залізниці. Під ним і розташовано вокзал. Патрику, я тобі вже тисячу разів говорила. Не підбирай нічого з тротуару та не пхай собі до рота.

Я подивився й побачив будинок із надписом нагорі, але до нього було далеко, тому прочитати було важко, і я спитав:

— Ви маєте на увазі смугастий будинок із горизонтальними вікнами?

— Саме його, — підтвердила вона.

— Як мені дістатися до того будинку? — спитав я.

— Ой леле, — відповіла вона й додала: — Іди за тим автобусом.

І вона вказала на автобус, який проїжджав повз нас.

Тож я побіг. Але автобуси їздять дуже швидко, а мені треба було слідкувати, щоби Тобі не випав із кишені. Але я зумів досить довго пробігти за автобусом і встиг перейти 6 другорядних доріг, поки автобус не звернув на іншу вулицю, і я його більше не бачив.

Тоді я припинив бігти, бо дуже важко дихав і в мене боліли ноги. Я стояв на вулиці з великою кількістю магазинів. Я пригадав, що вже бував на цій вулиці, коли ходив по крамницях із Матір’ю. І тепер на вулиці було дуже багато людей, які робили покупки, і я не хотів, аби вони мене торкалися, тож пішов узбіччям. І мені не подобалося, що навколо багато людей і багато шуму, оскільки в мою голову потрапляло забагато інформації і мені було важко думати, ніби в мене в голові хтось кричав. Тож я затулив руками вуха й почав тихо стогнати.

А потім я помітив, що мені досі видно знак , на який показувала пані, тож я продовжив іти до нього.

Далі я помітив, що мені більше не видно знаку . І я забув запам’ятати, де він був, і це мене налякало, оскільки я загубився й оскільки я нічого не забуваю. За звичних обставин я подумки складаю карту та йду за нею, і я маю вигляд маленького хрестика на карті, який показує, де я знаходжуся, але в моїй голові було забагато завад, і я заплутався. Тож я зупинився під біло-зеленим навісом перед овочевим магазином, де в коробках на зелених пластикових м’яких килимках було розкладено моркву, цибулю, пастернак і броколі, і склав план.

Я знав, що вокзал десь неподалік. А коли щось розташовано неподалік, то його можна знайти, рухаючись по спіралі, за годинниковою стрілкою, і завжди повертати праворуч, поки не опинишся на вулиці, якою вже проходив, і тоді треба звернути ліворуч, а потім — весь час праворуч тощо, ось таким чином (це також гіпотетична схема, а не карта Свіндона):

Саме так я знайшов вокзал, оскільки поки я йшов, то повністю зосередився на правилах і на уявній карті центра міста, і таким чином мені було легше не зважати на всіх людей і весь шум навколо себе.

А потім я зайшов у приміщення вокзалу.

Я все бачу.

Саме тому мені не подобаються незнайомі місця. Якщо я в знайомому місці, як-то: вдома, у школі, в автобусі, магазині чи на вулиці, то я вже колись усе там бачив, і мені треба лише поглянути на речі, які змінилися чи пересунулися. Наприклад, одного разу в нашій класній кімнаті впав плакат Театру Шекспіра «Глобус», і я одразу це помітив, оскільки тепер він висів трохи правіше, а на стіні, ліворуч і внизу від плаката, лишилися три маленькі круглі плями від клейкої мастики «Блу-так». А наступного дня на ліхтарному стовпі, що стоїть на нашій вулиці біля будинку № 35, хтось написав фарбою: «КРОУ АПТОК».

Але більшість людей ліниві. Вони ніколи не помічають усього, що їх оточує. Вони роблять те, що називають «ковзати поглядом», а «ковзати» також означає торкнутися чогось на ходу й продовжувати рухатися в майже тому самому напрямку, наприклад коли більярдна куля ковзає поверхнею іншої. Інформація в людських головах дуже проста. Наприклад, якщо вони виїхали за місто, то можуть мислити так:

1. Я стою серед поля, на якому росте трава.

2. У полі пасуться корови.

3. На небі сонце й кілька хмарин.

4. Серед трави ростуть квіти.

5. Вдалині стоїть село.

6. З одного боку поля стоїть загорожа, у якій є ворота.

А потім вони припиняють помічати решту, оскільки починають думати про щось інше, наприклад: «Ой, як тут гарно», або «Боюся, я не вимкнув газ на плиті», або «Цікаво, Джулі вже народила?»[10]

Але якщо я стою в полі за містом, то помічаю все. Пам’ятаю, як стояв у полі в середу 15 червня 1994 року, оскільки Батько, Мати та я поїхали до Дувра, аби сісти на паром до Франції, і ми зробили те, що Батько назвав «проїхатися мальовничими місцями», а це означало, що ми їхали маленькими дорогами, зупинилися на ланч у пивному саду, а мені треба було зупинитися, щоби попісяти, і я пішов у поле, на якому паслися корови, а коли попісяв, то подивився на поле й помітив такі речі:

1. На полі 19 корів, 15 з яких — чорно-білі, а 4 — біло-коричневі.