Тож я роззирнувся й знайшов старий, покритий брудом пластиковий мішок, у якому колись були добрива, і я, разом із кліткою Тобі та спеціальною скринею для їжі, протиснувся в куток між стіною сараю, парканом і баком для дощової води й укрився мішком з-під добрив. Потім я почув, що Батько йде у глиб саду, тож дістав із кишені свій швейцарський армійський ніж, вийняв пилку й затис у руці на випадок, якщо він нас знайде. Я почув, як він відчинив двері сараю й зазирнув усередину. Потім я почув, як він сказав: «От лайно». А тоді я почув його кроки серед кущів збоку сараю, і моє серце дуже швидко забилося, і я почувався так, наче в грудній клітці знову з’явилася повітряна куля, і я гадаю, що він зазирнув за сарай, але я цього не бачив, оскільки ховався, і він мене також не побачив, оскільки я почув, що він знову пішов у сад.
Тоді я вирішив причаїтися, подивився на годинник і причаївся на 27 хвилин. А потім почув, як Батько заводить двигун свого фургона. Я знав, що це його фургон, оскільки часто чув цей звук, і він лунав неподалік, і я знав, що то не була жодна з сусідських машин, оскільки люди, які вживають наркотики, мають житловий трейлер «фолксваген», у містера Томпсона, який живе в будинку № 40, є «Воксголл Кавальє», а в людей, які живуть в будинку № 34, є «пежо», і всі вони звучать по-різному.
Коли я почув, що він від’їхав від будинку, то зрозумів, що можна виходити зі схованки.
Тоді мені довелося вирішувати, що робити далі, оскільки я більше не міг жити в одному будинку з Батьком, адже це було небезпечно.
Тож я прийняв рішення.
Я вирішив, що піду й постукаю в двері місіс Шиєрс і буду жити разом із нею, оскільки я її знав: вона не була незнайомцем, і я вже бував у її будинку, коли на нашому боці вулиці вимкнули світло. І цього разу вона б мене не прогнала, оскільки я зміг би розповісти їй, хто вбив Веллінгтона, і таким чином вона би дізналася, що я друг. А також вона би зрозуміла, чому я більше не можу жити з Батьком.
Я дістав із спеціальної скрині для їжі лакричні палички, рожеву вафлю й останній клементин, поклав їх у кишеню й накрив спеціальну скриню для їжі мішком з-під добрив. Потім узяв клітку Тобі, друге пальто й виліз з-за сараю. Я пішов садом, попід стіною будинку. Я зсунув засувку на садових воротах і вийшов на вулицю перед будинком.
На вулиці нікого не було, тож я перейшов її та попрямував під’їзною доріжкою до будинку місіс Шиєрс, постукав у двері та став чекати й думати, що я їй скажу, коли вона відчинить.
Але вона не відчиняла. Тож я постукав знову.
Тоді я озирнувся й побачив, що вулицею йдуть якісь люди, і я знову злякався, оскільки це були двоє тих сусідів, які вживали наркотики. Я схопив клітку Тобі, зайшов за ріг будинку місіс Шиєрс і присів за сміттєвий бак, аби вони мене не побачили.
А потім мені довелося вирішувати, що робити далі.
Я став думати про всі ті речі, які я міг зробити, і вибирати, що було правильним рішенням, а що — ні.
Я вирішив, що вертатися додому не можна.
І я вирішив, що мені не можна піти до Шивон і жити в неї, оскільки вона не могла доглядати за мною після школи, бо вона була вчителем, а не другом або членом родини.
І я вирішив, що не зможу поїхати до Дядька Террі й жити з ним у Сандерленді, до того ж я не знав, як дістатися до Сандерленда, і мені не подобався Дядько Террі, оскільки він курить сигарети й гладить мене по голові.
І я вирішив, що не можу піти до місіс Александер і жити з нею, оскільки вона не була другом або членом родини, навіть якщо мала собаку, і я не зміг би ночувати в її будинку чи користуватися її туалетом, оскільки ним користувалася місіс Александер, а вона була незнайомцем.
І тоді я подумав, що міг би поїхати до Матері й жити з нею, оскільки вона була моєю родичкою і я знав, де вона живе, оскільки запам’ятав адресу з листів, а саме — Чаптер-роуд, 451, кв. C, Лондон NW2 5NG. Тільки вона жила в Лондоні, а я раніше ніколи не бував у Лондоні. Я був лише в Дуврі, коли ми від’їжджали до Франції, у Сандерленді, коли відвідували Дядька Террі, і в Манчестері, коли відвідували Тітку Рут, яка хворіла на рак, але, коли я туди їздив, у неї ще не було раку. І я ніде й ніколи не був сам, окрім як у магазині в кінці вулиці. І думка про те, що доведеться кудись їхати самому, лякала мене.
Але потім я подумав про те, чи повернутися додому, чи лишатися на цьому самому місці, чи ховатися щоночі в саду, поки Батько мене не знайде, і злякався ще більше. І коли я про це подумав, то відчув, що мене знову може вивернути, як минулої ночі.
Тоді я зрозумів, що не міг зробити нічого такого, щоби почуватися безпечно. І я уявив собі таку схему:
Потім я уявив, що викреслюю всі можливості, які були неможливими, і це було схоже на іспит з математики, коли ти дивишся на всі варіанти відповідей і вирішуєш, які можна обрати, а які — не можна, а тоді викреслюєш усі неможливі й приймаєш остаточне рішення, яке вже не вийде змінити. Ось так: