А це означало, що мені треба було їхати до Лондона й жити з Матір’ю. І я міг би поїхати туди потягом, оскільки дізнався все про залізницю з іграшкового набору: як треба читати розклад, їхати на вокзал, купувати квиток, дивитися на інформаційне табло, аби перевірити, чи вчасно приходить твій потяг, а потім іти на відповідну платформу й сідати в потяг. І треба було їхати зі Свіндонського вокзалу, де Шерлок Голмс і Доктор Ватсон зупинялися на ланч дорогою з Паддінгтона до Росса в «Таємниці Боскомбської долини».
Я подивився на стіну, яка стояла навпроти невеликого проходу попід будинком місіс Шиєрс, де я сидів, і побачив, що до стіни притулено круглу кришку від дуже старої металевої сковороди. Вона була вкрита іржею. І вона була схожа на поверхню планети, оскільки плями ржі мали форму країн, континентів і островів.
І тоді я подумав, що ніколи не зможу стати астронавтом, оскільки бути астронавтом означає перебувати за сотні тисяч миль від дому, а тепер мій дім був у Лондоні, а це десь за 100 миль, що приблизно в 1000 разів ближче, ніж той дім, у якому я б жив у космосі, і від цієї думки мені стало боляче. Так само, як коли я впав на траву біля ігрового майданчика й поранив коліно шматком розбитої пляшки, яку хтось перекинув через паркан, і відрізав собі ціле пасмо шкіри, а містеру Девісу довелося промивати м’ясо під пасмом знезаражувальним засобом, аби позбутися мікробів і бруду, і боліло так сильно, що я плакав. Але тепер боліло в моїй свідомості. І мені стало сумно, коли я подумав, що ніколи не стану астронавтом.
А потім я подумав, що мені треба стати кимось на кшталт Шерлока Голмса і що я маю абстрагувати свій розум за потребою, щоби не помічати, як сильно болить свідомість.
Я подумав, що коли поїду до Лондона, то мені будуть потрібні гроші. А ще мені знадобиться їжа, оскільки це буде довга подорож і я не знатиму, де дістати їжу. І ще я подумав, що треба знайти когось, хто доглядатиме за Тобі, поки я житиму в Лондоні, оскільки я не зможу взяти його з собою.
І тоді я Склав План. І від цього мені полегшало, оскільки в моїй голові з’явилося щось впорядковане, і воно відповідало певній моделі, і мені треба було просто виконувати одну інструкцію за іншою.
Я встав і пересвідчився, що на вулиці нікого немає. Потім я пішов до будинку місіс Александер, що біля будинку місіс Шиєрс, і постукав у двері.
Місіс Александер відчинила двері:
— Крістофере, що, заради всього святого, з тобою сталося?
— Ви не могли би доглянути за Тобі? — спитав я.
— Хто такий Тобі? — також спитала вона.
— Тобі — це мій ручний щур, — пояснив я.
— А… Так, тепер пригадую. Ти мені говорив, — відповіла вона.
Я підняв клітку з Тобі:
— Ось він.
Місіс Александер зробила крок назад у коридор. Я сказав:
— Він їсть спеціальні пластівці, які ви можете купляти в зоомагазині. Але він також їсть печиво, моркву, хліб і курячі кістки. Але не треба давати йому шоколад, оскільки в ньому багато кофеїну й теоброміну, а це метилксантини, і у великих дозах це отрута для щурів. А також йому щодня треба доливати свіжої води в пляшечку. І він не буде проти опинитися в чужому будинку, оскільки він тварина. А також він любить виходити зі своєї клітки, але якщо ви його не випускатимете, то нестрашно.
— Чому ти хочеш, аби хтось доглянув за Тобі, Крістофере? — спитала місіс Александер.
— Я їду до Лондона, — відповів я.
— І надовго ти їдеш? — поцікавилася вона.
— Поки не вступлю до університету, — сказав я.
— А ти не можеш взяти Тобі з собою?
— Лондон дуже далеко, і мені не хочеться везти його потягом, оскільки він може загубитися, — відповів я.
— Справді, — погодилася місіс Александер, а потім додала: — Ви з татом переїжджаєте?
— Ні, — відповів я.
— Тоді чому ти їдеш до Лондона? — спитала вона.
— Я буду жити з Матір’ю, — відповів я.
— Здається, ти говорив, що твоя мама померла, — здивувалася вона.
— Я гадав, що вона померла, але вона ще жива. Батько мені брехав. А ще він зізнався, що це він убив Веллінгтона, — додав я.
— Боже мій, — сказала місіс Александер.
— Тепер я житиму з Матір’ю, оскільки Батько вбив Веллінгтона й збрехав і мені страшно залишатися з ним в одному будинку, — сказав я.
— Твоя мама тут? — спитала місіс Александер.
— Ні. Мати в Лондоні, — відповів я.
— То ти поїдеш до Лондона сам-один? — спитала вона.
— Так, — відповів я.
— Послухай, Крістофере, чому б тобі не зайти до мене? Ми сядемо, поговоримо про це й вирішимо, як краще вчинити.
— Ні. Я не можу до вас зайти. Ви доглянете за Тобі?
— Я думаю, це не дуже гарне рішення, Крістофере, — сказала вона.
Я промовчав.
— Крістофере, а де зараз твій тато? — спитала тоді вона.
— Я не знаю, — відповів я.
— Ну, може, нам варто спробувати подзвонити йому й подивитися, чи ми зможемо з ним зв’язатися. Я впевнена, що він непокоїться через тебе. І я впевнена, що то сталося якесь страшне непорозуміння.
Я розвернувся й побіг через дорогу, назад до свого будинку. Я не подивився в обидва боки перед тим, як перейти вулицю, і жовтому «Міні» довелося загальмувати, він рипнув шинами по дорозі. Я добіг до будинку, пройшов крізь садові ворота й замкнув їх на засувку.