Він міг би, мабуть, так продовжувати вічність, тому я його перервала:
— Зате зараз тут справді… стильно й затишно.
Ну принаймні якщо порівнювати зі скотобійнею.
— Ідея з диванчиком у східному стилі, що ви розмістили в ніші, просто приголомшлива. Я загадуюсь, як ви переконали панну Мюллер видати вам усі ці подушечки, вазочки, дзеркала, карафки і срібні таці.
Для облаштування ніші у східному стилі панна Мюллер навіть пожертвувала картину олійними фарбами в позолоченій оправі невідомого художника. Пишна дама, що розляглася на шезлонгу поблизу озерця з лататтям, була не зовсім одягнена, через що десятиліттями перекидалась десь у комірчинах. Але тематично вона пасувала сюди просто ідеально, тим паче все, що хоч якось прикривало цю жахливу бежеву плитку, було в глибокій пошані.
— О, панна Мюллер мені як споріднена душа. — Посмішка промайнула обличчям пана Гефельфінґера. — Вона навіть роздобула десь зі складу ці розкладні ширми…
Двері відчинилися, і страх спотворив його посмішку. А мене знову почала гризти совість. Краще б я не розповідала йому про охоронця Смірнових. Може, він думав, що його розстріляють, якщо пані Смірнова вийде зі SPA незадоволеною.
Та це була всього лиш пані Людвіг із номера 107, загорнута в банний халат. Вона ввійшла, нерішуче озираючись. А коли впізнала мене, то полегшено посміхнулася.
— О, моя люба, як добре, що ви тут. Тоді я вас відразу запитаю, як тут заведено поводитись.
Вона присоромлено показала на свої ноги.
— Тут можна ходити в готельних тапочках? Я, власне, забула свої шльопанці для купання вдома.
— Усе нормально, — запевнила я її. — Ви зможете взяти собі нові тапочки, якщо ці забрудняться чи намокнуть. Просто скажете мені.
— Ви, як завжди, золото! — сказала пані Людвіг.
Пан Гефельфінґер провів її поглядом, поки вона, минувши сауну й кімнату відпочинку, зникла в напрямку басейну.
— Принаймні можна бути впевненим, що ця дама не знає мене з Арози чи Санкт-Моріца.
Двері знову відчинилися, і пан Гефельфінґер схопився за серце. Та це була не пані Смірнова (яка запізнювалася ось уже на п’ять хвилин), а Трістан Браун.
Від нашої зустрічі сьогодні рано-вранці я подумала про нього, мабуть, раз чи два. Ну гаразд, може, й більше. Та я все одно була настільки вражена його бездоганним виглядом, ніби вперше його щойно побачила.
В антицелюлітному світлі пана Гефельфінґера його шкіра мала бронзовий відтінок, а нікчемний готельний банний халат виглядав на ньому, як дизайнерський витвір.
— Господи мій милосердний, — прошепотів пан Гефельфінґер, глибоко вражений.
Ну це вже було, мабуть, дещо перебільшено.
Коли Трістан побачив мене, то усміхнувся.
— О. Агент Фанні. Я що, потрапив у дитячу кімнату?
— Ні, сер, ви перебуваєте у відпочинковому комплексі.
Не те щоб я не могла придумати дотепної відповіді. Просто наша гра не давала задоволення, коли був присутній ще хтось. Окрім того, я переймалася крапельками поту, що виступили над моєю верхньою губою. Я могла тільки сподіватися, що це світло було таким же прихильним до мого обличчя, як і до його.
— До фінської сауни вам он туди прямо, басейн розташований аж там, у самому кінці, за нею. Температура води — двадцять шість градусів.
Якщо до цього в нього була посмішка людини, що усвідомлює свій вплив, то тепер, здавалося, Трістан розважався. Він мимохідь глянув на пана Гефельфінґера.
— Двадцять шість градусів, якраз моя улюблена температура, — сказав він, прямуючи далі ходою подіумної моделі, що рекламує махрові банні халати.
— Він сказав «дитяча кімната»? — В очах пана Гефельфінґера проглядався жах. — Він вважає декор дитячим? — Пан Гефельфінґер заламав руки. — Занадто багато кольору? Я так і знав! Що менше, то краще — це мій девіз. Але в цьому випадку я подумав: що більше, то краще… — Він затнувся, бо двері знову відчинилися.
Одна за одною до приміщення зайшли п’ять дівчат Барнбрук: очолювали процесію Елла і Ґретхен, за ними йшли Ґрейсі й Медісон, а замикала Емі.
Пан Гефельфінґер видав щось на кшталт «кх-кх- кх» і вирячив від жаху очі. Та я не мала часу з’ясовувати, що сталося, бо Медісон захоплено крикнула «Фанні!», а маленька Ґрейсі кинулася до мене, щоб палко обійняти.
Мушу сказати, що коли ви цілісінький день майструєте разом єдинорогів та ще й винаходите таємну мову, яку розуміють тільки єдинороги та їхні друзі, то може зав’язатися досить міцна дружба. Сьогодні я завдяки блискіткам зробила щасливими ще трьох дітей, окрім Медісон і Ґрейсі. Серед них Антон і Еліас, сини відомого автора трилерів, який матиме в готелі читання в період між Різдвом і Новим роком. Антон назвав власного єдинорога «Блискуча смерть», а Еліас свого — «М’якенький убивця». Та, попри це, вони видавалися цілком нормальними дітьми. Усі разом ми заснували супертаємний клуб єдинорогів.
Елла і Гретхен кажуть, що тільки справжні єдинороги можуть виконувати бажання, — вигукнула Ґрейсі, а Медісон додала: Жирні корови румбамбар.
(Нашу таємну мову ще потрібно було вдосконалювати.)
Пан Гефельфінґер усе ще перелякано оглядався і хрипів щось незрозуміле на швейцарській німецькій.