Ця кішка була разюче схожа на Заборонену. Мабуть, тому Заборонена Кішка полюбляла спати на цьому м’якому диванчику. Вікно виходило на західний бік, прямо на сяючу Ялинку-Півмісяць. А позаду виднілися стайні, де старий Стакі саме розпрягав Вежді й Бежді. Як і завжди, він їх ще чиститиме та розчісуватиме перед завершенням робочого дня, незважаючи на те, що сьогодні Святвечір.
— Фанні. — Трістан не відпускав мою руку. Він обернув її долонею догори, а тоді урочисто поклав на неї перстень пані Людвіг.
Тепер, коли я знала, скільки він коштував, мені здавалося, що камінь мерехтить якось по-особливому.
Я кілька секунд із благоговінням дивилася на нього.
— Гарний, правда? — Трістан тихо засміявся. — Рожеві діаманти не часто доводиться бачити. Вони дуже рідкісні. Особливо такого відтінку. Розкішний інтенсивний рожевий, майже ідеальний.
— І такий важкий, — пробурмотіла я.
Насправді мені здавалося, що він важив кілька кіло. Моя рука навіть почала вже злегка труситися. Хоча причина могла бути зовсім в іншому. Трістан стояв настільки близько, що я могла добре відчувати цей особливий запах свіжовипраної бавовни й лимона. Можна було лише сподіватися, що я пахну хоч приблизно так само гарно.
— Мені якось ніяково носити його весь час із собою. Може, забереш його, поки ми не вирішимо, що з ним робити?
— Ти така смішна, — сказав Трістан. — Ти що, боїшся, що він тобі дірку в кишені пропалить? Чи що тебе здолає спокуса забрати його собі й утекти?
Він узяв перстень із моєї долоні, обернув мою руку і надягнув його мені на палець.
— І як відчуття? — спитав він м’яким голосом. — Непогано, правда?
— Руки геть, — сказав хтось сердито збоку. З переляку я відскочила назад, та так, що ледве не впала на сумну дівчинку в матросці.
Це був Бен. Він стояв поміж двох портьєр, зловісно насупивши брови. Грубий килим стишив його кроки, тому, мабуть, ми й не почули, як він наблизився.
— Що, перепрошую? — Трістан схрестив на грудях руки й зарозуміло оглядав Бена.
— Я сказав, руки геть від нашої неповнолітньої практикантки.
Бен виглядав не на жарт розгніваним.
— Це… — почала я і відразу ж замовкла, бо, власне, хотіла сказати: «Це не те, що ти подумав», — мабуть, найбанальнішу з усіх найбанальніших фраз на світі.
Трістан дзвінко розсміявся.
— Інакше ти мене поб’єш, чи що?
— Якщо буде в цьому потреба, — незворушно сказав Бен. — Усе гаразд, Фанні?
— Пізно. Я вже її вкусив, і наступного разу на повний місяць вона теж перетвориться на вампіра…
— Те, що ти класно виглядаєш і маєш бабки, зовсім не означає, що тобі все можна.
Ще трохи — і Бен накинувся би на Трістана.
Я швидко стала поміж ними.
— Бен! Мене ніхто не кусав. І наші пальці не робили нічого поганого…
Боже мій, що я мелю?
Проте в Бена був такий незворушний вираз обличчя, що я почала нервуватися. Це було так, як колись у п’ятому класі, коли зграйка учнів початкових класів написала на зупинці шкільного автобуса: «Школа — дирна», а ми з Делією вирішили погратися у вчительок і неодмінно виправити «и» на «у». Звичайно, нас спіймали, тоді як ті діти вже давно накивали п’ятами. Напевно, вони ще й досі з того випадку сміються.
— Ми тут лише обговорюємо одну проблему, — спробувала я ще раз. — Можливо, ти нам навіть допоможеш.
— Фанні, — сказав Трістан застережним тоном. — Хіба він не син твого шефа?
— Так, але він на нашому боці, — відповіла я.
Тепер уже й Бен схрестив руки на грудях.
— Що за проблема? — неприязно запитав він.
Я проігнорувала Трістанові застережні погляди.
— Я ж тобі розповідала, що пані Людвіг загубила у відпочинковому комплексі свій перстень із заручин.
— Я знаю, — сказав Бен. — Ми ще давали розпорядження обшукати зливні решітки і спеціально розбирали фільтри.
— Та ви не могли знайти перстень, бо Стелла Єгорова його вкрала. Справа в тому, що вона клептоманка. Про це навіть «Ґуґл» знає. — Я перевірила це, коли сушила волосся. Трістан не збрехав. Численні журнали й онлайн-портали мають в архівах замітку про сапфіровий браслет, який нібито випадково опинився в сумочці для пса.
Я високо оцінила Бена за його вміння слухати й за те, що він не почав «гакати» і «шокати», як зробила б це я. У порівнянні зі мною Бен був сам спокій. Він просто дозволив мені продовжити розповідь. Я саме дійшла до місця, де потрібно було злегка прикрасити правду.
— Я побачила його в панорама-люксі на нічному столику, коли забирала соболину шапочку Даші.
На нічному столику, у нічному столику — це майже однаково звучало, якщо швидко говорити.
Трістан схвально посміхнувся.
— І я прихопила його з собою. Він же належить пані Людвіг. А вона собі вже всі очі виплакала. Я просто не могла його там залишити.
Я очікувально глянула на Бена. Тепер він може нарешті перервати свою мовчанку.
— Ти через це так летіла вестибюлем? — запитав він, а я ревно закивала. — І ти впевнена, що це перстень пані Людвіг, а не просто якийсь схожий на нього?
О-оу. Це було щось новеньке в цій заплутаній історії.
Та ні, я була стовідсотково впевнена. Це був той самий перстень, що зник у підвалі, а потім знову з’явився у нічному столику Стелли Єгорової. Я енергійно закивала.