— Оукей, — протягнув Бен. — Тож ти взяла перстень із нічного столика Стелли Єгорової, щоб повернути його пані Людвіг. А в чому ж тоді проблема? І до чого тут
— Фанні не може особисто віддати цю штуку. Існує небезпека, що Стелла Єгорова зрозуміє, як зник перстень із її люксу, — нетерпляче сказав Трістан. — І ти точно погодишся із моїми припущеннями, що з цією дамочкою краще не ворогувати. А може, керівництво готелю допитає дружину Віктора Єгорова чи взагалі заявить на неї в поліцію?
Бен не відповідав.
— Бачиш? От тобі й проблема, — мовив Трістан, а я швидко додала:
— Ми з Трістаном весь цей час думали, як найкраще організувати це все з передаванням. А що, коли надіслати пані Людвіг анонімний пакунок…
— Ага, весь цей час, — пробурмотів Бен. Тоді відкашлявся і продовжив голосніше: — Чому ти не пішла відразу до мене, Фанні? Чому ти обговорюєш такі делікатні питання саме з цим… гостем?
Бен похитав головою. Тепер він виглядав розчарованим. А це було неприємніше, ніж його обурення перед тим.
Він простягнув свою руку.
— Дай мені перстень.
Я стягнула його зі свого пальця і поклала йому на долоню. Мене відразу охопило відчуття, ніби я полегшала на десять кілограмів. Тепер аж дихалося краще.
Трістан закотив очі.
— Ходи, — сказав Бен. Розчарування вчувалося тепер і в його голосі. — Ми потурбуємося про те, щоб він знову опинився в пані Людвіг.
— Є ще одна річ, яку ти мусиш знати. Справа в тому, що цей перстень… Ауа-а!
Трістан штурхнув мене в бік і непомітно похитав головою. Ну добре, може, він і мав рацію. Для початку з Бена, мабуть, достатньо інформації.
— Цей перстень — що? — запитав Бен.
Коштує кілька мільйонів.
— Дуже особливий, — прошепотіла я. Голосніше я просто не могла брехати. — Пан Людвіг придбав його багато років тому на блошиному ринку.
— Я знаю, — сказав Бен.
Трістан потягнувся і позіхнув, ніби щойно прокинувся.
— Якщо я вже тут непотрібний, то піду по свого дідуся. Різдвяна вечеря чекає на нас.
Він м’яко протиснувся повз Бена в коридор.
— Щасливого Різдва вам обом.
— Ти мене теж, — пробурмотів Бен німецькою.
На шляху донизу Бен затято мовчав. А мене гризло сумління, бо я розповіла йому тільки напівправду. Чого він не знає, на те і злитися не зможе.
Я крадькома зиркала на нього збоку, та він вдавав, що не помічає моїх поглядів. Весь час він так стискав зуби, ніби щось ними молов. Коли Мозер-Анні, яка саме заштовхувала брудні простирадла в білизно-провід, бажала нам веселого Різдва, його «і вам веселого свята… і вам» прозвучало так непривітно, що Мозер-Анні тільки перелякано подивилася услід. Я їй вибачливо посміхнулася.
Тим часом панна Мюллер робила зі своїми поверховими командами вечірній обхід, завершуючи підготовку кімнат до ночі. Я любила вечірні обходи найбільше, бо, по-перше, це було останнє, що робилося перед закінченням зміни, а по-друге, цей обхід складався виключно з приємних речей: зашторити вікна, зняти з ліжка покривало, покласти обабіч ліжка килимок і пантофлі, підбити подушки й залишити кожному по плиточці шоколаду. Виходячи з кімнати, потрібно було також розставити все на свої місця та забрати брудний посуд чи сміття.
Коли гість приходив після вечері до кімнати, тут усе вже було люб’язно підготовлене до сну.
— Я б зараз з’їла шоколадку, а ти? — сказала я, та Бен не відповів.
Він скидався на такого собі містера серйозність.
Коли ми прийшли на перший поверх, у кімнату працівників, що була за кімнатою консьєржа мсьє Роше, я зібрала в кулак усю свою мужність і запитала:
— Ти сердишся, бо я забрала собі перстень?
Бен зупинився:
— Ні.
Тепер він нарешті знову на мене подивився.
— Мабуть, я зробив би так само на твоєму місці. Я серджуся, бо ти розповіла не мені. А цьому… Трістану Брауну.
Чого я, звісно, ніколи б не зробила, якби взяла перстень сама. Ось так.
— Я думав, що ми друзі, — продовжив Бен. — І ти знаєш, що можеш мені довіряти.
Тепер я почувалася ще жалюгідніше. Передусім тому, що це була правда — особливо я відчувала це вчора ввечері, на сходах, коли ми разом пили його вариво з ромом.
— Я б і пішла прямісінько до тебе.
Якби цей перстень справді побачила і забрала
— Трістан тільки… він випадково… опинився поблизу.
Це був той момент, коли я зрозуміла, що напівправда не допомагає. У кінці ти отримуєш просто зразкову брехню. Та тепер волею-неволею я мусила притримуватися цієї лінії розповіді, хоч це мене й мучило. І мені було соромно перед Беном.
Я змушена була втаємничити Трістана в цю історію, інакше він вважав би мене злодійкою і доніс би на мене керівництву готелю. Розумію, — мовив Бен.
Ні. Він не розумів. На одну мить я дуже розізлилася на Трістана, бо він мене в це втягнув. Я брехала Бену, тільки щоб прикрити Трістана. Щоб ніхто не дізнався, що він дереться на фасади, залазить у відкриті вікна чужих кімнат і нишпорить по нічних столиках.
З іншого боку, якби не Трістан, перстень пані Людвіг було б втрачено назавжди. А цього стара пані справді не заслужила.