— Я сказав… — Бен зітхнув. — Я сам не знаю, як це… мені так прикро, Фанні. Я взагалі не хотів цього казати.
— Це ти про ту мою поведінку, що плямує добре ім’я готелю, чи про оті інтрижки по напівтемних закутках? — Я гучно висякалася в хустинку мсьє Роше. Поняття не маю, чому з носа раптом полилось.
— І про те, і про інше. — Бен виглядав справді зажуреним, я це з’ясувала, кинувши на нього швидкий контрольний погляд, поки мій ніс ховався в хустинці. — Це було дуже несправедливо з мого боку. І геть… безсоромно. Я переступив усякі межі. Пробач… мені, будь ласка. Я просто повністю злетів із котушок від думки, що ти можеш із цим зарозумілим, пихатим англійцем…
— Загравати? — запитала я й опустила хустинку.
Бен усміхнувся.
— Так. Саме так. — А тоді він знову став серйозним. — Фанні? Ти приймаєш моє вибачення і підеш зі мною чогось поїсти?
Його погляд просто обеззброював, тож мені довелося докласти зусиль, аби стриматися. Я вирішила спершу трішки помовчати. Та принаймні хустинка мені вже не була потрібна.
— Яка гарна ідея! Якраз хотів запропонувати. — Мсьє Роше взяв із полички невеликий пакунок і вручив Бену. — І чи не були б ви такі люб’язні передати оце Павелу від мене? Це надійшло вчора разом із поштою з Болгарії. Я просто не добачив. І це точно важливо, щоб він отримав його саме на Святвечір.
Я запхнула хустинку до кишені штанів і тепер нерішуче гризла нижню губу.
— Фанні? — Бен сперся на стійку. — Ми що, не можемо знову бути друзями?
Я глибоко вдихнула.
— Друзями ні, вечеряти так, — сказала я і підвелася зі свого місця. — Можливо, тоді мені ще трапиться нагода почастувати тебе ляпасом, на який ти заслужив.
— Я радий, що ми це з’ясували, — задоволено сказав мсьє Роше.
Ми ще здалека зрозуміли, що Павел у пральні не сам, бо навіть він не міг би заспівати оригінальну версію «Чує ангел дзвінкі пісні» французькою на два голоси. Коли ми йшли малоосвітленим підземним коридором, я ледве втрималася, щоб не взяти Бена за руку, настільки гарно і зворушливо це звучало — набагато святковіше, ніж різдвяне бренькання вгорі у барі.
Та цьому точно не бути. Я ще на нього сердилася.
Такою неперевершеною акустикою підвальні приміщення завдячували склепінчастій стелі, яка завжди підсилювала звучання навіть мого голосу, і то як мінімум удвічі. Але ось це виконання просто вражало грандіозністю.
Потужний баритон Павела, як це й було зазвичай, впевнено вів мелодію, а супроводом йому був дзвінкий тенор.
Я вражено застигла у дверях. Хто б міг подумати — тенор належав старому Стакі, котрий сидів із Павелом за столом, за яким виконували зазвичай якісь незначні швейні роботи, як, наприклад, пришивання ґудзиків чи кайми.
Поміж ними обома — зморшкуватим, згорбленим старим та міцної статури молодиком, одягненим, як завжди, в джинси й майку, — стояла пляшка з якоюсь прозорою рідиною.
На задньому фоні дзижчало кілька пральних машин, а світло від недогарка свічки кидало хиткі тіні на стіни.
Від цієї картини й бездоганно чистого звучання
Бен мені посміхнувся. Він явно був знайомий із прихованими талантами цього домашнього майстра-конюха.
— Мить захоплення, чи не так? — запитав він, коли відзвучав приспів. — Старий Стакі був солістом Золотурнських Співаючих Хлопчиків.
— Співочих, — поправив старий Стакі й додав ще якесь речення, з якого я, окрім «але», не зрозуміла ані слова.
— Але йому було б любіше жити в горах. Серед звірів і природи, — переклав Бен. — Адже співати можна всюди.
— Всюди й завжди! — Павел піднесено поцілував нас в обидві щоки й забрав свій пакунок. Замість того щоб його розпаковувати, він налив рідини з пляшки в два не такі вже й маленькі келишки і вручив кожному з нас.
— Старий Стакі переживає через погані знаки…
— Які ще погані знаки? — Я недовірливо принюхалася до рідини у своєму келишку. Вона пахла, як моя антибактеріальна рідина для очищення обличчя.
Старий Стакі сказав щось, чого я не втямила.
— Навколо місяця був комірець. — Бен знову взявся перекладати, та не міг стриматися, щоб не закотити кумедно очі. — А ще до Стакі уві сні приходив дух гори, який його застеріг, що відбувається щось недобре.
Погоджуючись, старий Стакі, зіщулив очі.
— Гора сесе чує.
— О-о-о. — Я відчула, як мені по спині побігли мурашки.
— Ну годі, ніяких забобонів на Святвечір… може, грушева самогонка допоможе? — сказав Павел.
Він поблажливо усміхнувся, та коли підняв свою чарку, в його очах читалась урочиста суворість. Коли мова заходила про віру, Павел не розумів жодних жартів. Хоч на його міцних, мускулистих руках була витатуйована добряча купа язичницьких символів, він був католиком до глибини душі. А тату слугували, певно, для того, щоби відлякувати людей та вводити їх в оману.
— Давайте вип’ємо за народження Ісуса Христа, який приніс світло в цей світ і в серця людей.
Ніхто не зважився суперечити цьому тосту.
— За Ісуса Христа! — сказали ми всі.