Я дивлюсь спершу на Дейві — він досі не отямився і кліпає від болю, — відтак знову на мера:
— То це означає, що вона в безпеці?
— Це означає, що він не знає. Правда ж, Девіде?
Мер Прентісс здіймає брови.
Я бачу, як Дейві стискає зуби.
— Ні, тату, — повторює він уголос.
— Я знаю, що мій син — брехун, — каже мер, — також він розбишака, невіглас і нітрохи не тямить у тому, що дороге мені. Але він мій син, — мер повертає назад на дорогу. — А я вірю в спокуту.
Ми рушаємо далі. Шум Дейві тихий-претихий, але в ньому причаїлося шось темно-червоне.
Новий Прентісстаун залишається позаду, і на дорозі майже немає будинків. Червоно-зелені поля ферм починають прозирати поміж дерев і на горбах, деякі рослини я впізнаю, деякі для мене загадка. Тиша жінок потрохи слабне, і долина дичавіє, квіти перебираюцця у канави, лискучі білки цокотять одна одній усякі лайки, а сонце ясне і прохолодне, ніби у світі більше не відбуваєцця нічо особливого.
На згині річки ми звертаємо за пагорб, і я бачу високу металеву вежу нагорі, шо упирається в небо.
— Шо це? — питаю я.
— Тобі скажи, — каже Дейві, хотя ясно по-всьому, шо він теж не в курсі. Мер мовчить.
Одразу за вежею дорога знову звертає і тягнецця попід довгою кам’яною стіною, шо вигулькує з-під дерев. Трохи далі в стіні знаходимо велику аркадну браму, а в ній так само здоровенні двері. Це єдиний прохід у безкінечній стіні, який я бачу. Далі дорога — не дорога, а звичайний ґрунт, ніби тут край світу.
— Перший і останній монастир Нового Світу, — каже мер, оглядаючи браму. — Збудований як притулок для тихих розмислів наших найсвятіших чоловіків. Звели це, коли ще мали надію побороти Шумну заразу через самозречення і дисципліну, — його голос міцнішає. — Але все покинули і не встигли довести до кінця.
Він розвертаєцця до нас. Я чую дивну іскру щастя в Шумі Дейві. Мер Прентісс дивиться на нього із засторогою.
— Ти дивуєшся, — каже до мене, — чому я призначив свого сина твоїм наглядачем.
Я зиркаю на Дейві, котрий досі всміхається кудись убік.
— Тобі потрібна тверда рука, Тодде, — каже мер. — Навіть зараз ти думаєш про те, як би його втекти за першої нагоди і спробувати відшукати свою дорогоцінну Віолу.
— Де вона? — кажу я, знаючи, шо відповіді не буде.
— І я не сумніваюся, — провадить мер, — що Девід буде для тебе справді твердою рукою.
Обличчя і Шум Дейві разом щиряться.
— А натомість Девід повчиться, як виглядає справжня відвага, — посмішка Дейві блякне. — Він навчиться діяти із честю, діяти як справжній чоловік. Діяти, по суті, як ти, Тодде Г’юїтте, — він востаннє зиркає на свого сина і повертає Морпета на дорогу. — І мені вже дуже кортить почути, як минув ваш перший день удвох.
І, не сказавши ні слова більше, він рушає назад у Новий Прентісстаун. Я міркую, чого це він узагалі поїхав сюди з нами. Певно ш, у нього є важливіші справи.
— Певно, що є, — відповідає мер, не озираючись. — Але не варто себе недооцінювати, Тодде.
І він їде геть. Ми з Дейві чекаємо, коли він від’їде на добрячу віцтань і точно нас не почує.
Я починаю перший.
— Розказуй, шо сталося з Беном, або я тобі горло вирву.
— Я твій бос, пацан, — каже Дейві, знову щириться, зістрибує з коня і кидає плецак на землю. — Так шо давай з повагою, бо мій батя…
Але я вже зліз із Анґаррад і щосили вперіщую йому в лице, цілюся в цю жалюгідну пародію на вуса. Удар влучає, але мені також прилітає удар у відповідь. Я не відчуваю болю, і він теж, тож ми валимося на землю горою кулаків, копняків, ліктів і колін. Він, як я й очікував, огрядніший за мене, хоч і не набагато, різниця мінімальна, але всьодно у піцумку я опиняюся на лопатках, а його рука притиснута до мого горла.
Його губа кровить, ніс так само, як і моє власне бідне лице, але мене то вже не хвилює. Дейві тягнеться за спину і дістає пістолета з кобури, закріпленої в нього на спині.
— Не випендрюйся, твій тато б не дозволив тобі мене застрелити, — кажу я.
— Ага, — каже він. — Але в мене є пушка, а в тебе ні.
— Бен тебе побив, — крекчу з-під його руки. — Він зупинив тебе на дорозі. Ми втекли.
— Він мене не зупинив, — щириться Дейві. — Я його пов’язав, зрозуміло? І забрав його до баті, а батя дозволив його катувати. І дозволив замучити його до
І Шум Дейві…
Я…
Я не можу сказати, шо є в його Шумі (він брехло, він брехло), але воно додає мені достатньо сили, аби його вічтовхнути. Ми знову б’ємося, Дейві відбивається від мене руків’ям пушки, аж поки я, всадивши ліктем у горло, не збиваю його на землю.
— Ти не забувай про це, пацан, — каже Дейві, кашляючи, з пушкою в руці, — особливо коли мій батя каже про тебе гарні речі. То він наказав мені мучити Бена.
— Ти брехло, — кажу я. — Бен тобі наваляв.
— Справді? — глузує Дейві. — То де він зараз? Чому не біжить тебе рятувати?
Я піцтупаю вперед, піднімаю кулаки, бо ясно, шо він каже правду, хіба ні? Мій Шум шаленіє від втрати Бена, ніби це все знову стаєцця просто переді мною.
Дейві регоче, віцсовується від мене, поки не опиняєцця спиною до великих дерев’яних дверей.
