Запитання та Відповідь полностью

— Але контролювати чужий Шум, — продовжує він, — то геть інша річ, це, мушу сказати, значно складніше, значно важче. Це ніби пробувати одночасно піднімати й опускати тисячі різних важелів, і, звісно, з деякими людьми — деякими простими людьми — це доволі просто, а з юрбою це взагалі напрочуд легко, але я роками практикувався, щоби зробити з цього вміння ужитковий інструмент, і сяких-таких успіхів досяг лише недавно.

Я хвилину міркую.

— З мером Леджером?

— Ні, ні, — бадьоро відповідає він, — мер Леджер сам із шкіри пнувся, аби допомогти. Ніколи не довіряй політикам, Тодде. У них немає стрижня, тому їм немає віри. Уяви собі, він просто прийшов до мене з усіма твоїми снами і всім, що ти сказав. Ні, тут жодного контролю, звичайна слабкість.

Я зітхаю.

— Коли ти нарешті заткнешся?

— Я про те, Тодде, — тисне він, — що тільки сьогодні я насилу наблизився до того, щоби змусити тебе вчинити по моїй волі, — він дивиться на мене, переконуєцця, чи до мене доходить, — лише сьогодні.

Ше один БАБАХ удалині, ще щось Відповідь знесла без жодних адекватних причин. Надто темно, щоб розгледіти армію, але вони, певно, вже заходять до міста по тій дорозі, що тягнеться просто сюди.

А ніч наближаєцця.

— Я знаю, про шо ти кажеш, — кажу я, — і знаю, шо я зробив.

— То все був ти сам, Тодде, — він не відводить від мене погляду. — Спекли. Жінки. Все твоїх рук справа. І контролю не треба.

— Я знаю, шо я зробив, — знов кажу я тихо, у Шумі з’являється застережна нотка.

— Пропозиція в силі, — каже мер, також тихо. — І я серйозно. Ти маєш силу. Я можу тебе навчити її використовувати. Ти можеш правити краєм разом зі мною.

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я, чую.

— Оце джерело, — каже він, — контролюй свій Шум, і тоді контролюватимеш себе. Контролюй себе, — він опускає підборіддя, — і контролюватимеш світ.

— Ти вбив Дейві, — нагадую я, підходячи до нього, не зводячи рушницю, — отож у тебе немає стрижня. І тепер ти нарешті заткнеш пельку.

Раптом низький і могутній звук рокоче в небесах, ніби дме велетенський глухий ріг.

Такий звук видає Бог, коли хоче привернути твою увагу.

Я чую, як за церквою іржуть коні. Чую хвилі шоку, шо пробігають досі захованим Шумом людей Нового Прентісстауна. Чую, як рівномірний марш ніг армії розсипається гамором раптового збентеженя.

Я чую, як вибухає і втягується назад Шум мера.

— Шо це збіса було? — запитую, роззираючись навкруж.

— Ні, — видихає мер.

Але в цьому слові певне задоволення.

— Шо таке? — я тицяю в нього рушницею. — Шо відбувається?

Але він лише посміхається і повертає голову.

Повертає до пагорба біля водоспаду, до зиґзаґа дороги, шо спускаєцця в місто.

Я теж дивлюсь.

Вогні на вершині.

Вогні починають спускатись зиґзаґом.

— Ох, Тодде, — каже мер, у голосі лунає захват і, так, задоволення, — ох, Тодде, хлопчику мій, що ж ти наробив?

— Шо це? — питаю, мружачись у темряву, ніби це допоможе мені краще побачити. — Шо видає…

За секунду лунає другий ріг, такий гучний, ніби небо розколюється навпіл.

Я чую, як здіймаєцця РЕВ міста — там стільки запитань, що в них можна втонути.

— Скажи, Тодде, — мер й має на диво безтурботний вигляд, — що саме ти планував робити, коли прибуде армія?

— Що? — питаю, наморщивши лоба, далі намагаючись розгледіти, що там за зиґзаґом, але то надто далеко і надто темно. Лише вогні, окремі вогники рухаюцця схилом.

— Мабуть, ти хотів просити за мене викуп? — він ніби аж світицця від прихованої радості. — Чи хотів видати мене на страту?

— Шо то за вибухи? — хапаю його за комір сорочки. — Це приземляються поселенці? Це вторгнення, чи що?

А він весело на мене дивиться; і в його очах зблискують іскри.

— Ти гадав, що вони виберуть тебе лідером і ти особисто і самостійно встановиш нову епоху миру?

— Я їх поведу, — сичу йому в лице, — от побачиш.

Я його відпускаю і забираюся на одну з найвищих гір сміття. Звідти бачу людей, які вистромлюють голови з будинків, чую голоси, які гукають одне одного, бачу, як люди починають бігати.

Шо то за лихо, яке вигнало людей Нового Прентісстауна зі сховків?

Я чую за потилицею гудіння Шуму.

Я розвертаюся, знову наставляю на нього рушницю і збігаю зі своєї купи зі словами:

— Я кому сказав, не робити цього!

— Я просто хочу повернутися до розмови, Тодде, — каже він, променіючи фальшивою невинністю, — можна поцікавитися, як ти плануєш керувати зараз, коли вже підкорив собі армію і Президента планети.

Я хочу збити цю либу з його лиця.

— Шо то таке? — кричу на нього. — Шо то спускаєцця з пагорба?

Лунає третій ріг, і він ще гучніший за попередній, він такий гучний, шо майже відчуваєш, як він гуде в усьому тілі.

І тепер люди в місті реально починають кричати.

— Подивися в мене в нагрудній кишені сорочки, Тодде, — каже мер, — можливо, ти знайдеш там дещо своє.

Я дивлюсь на нього, шукаю підступу, але тільки й бачу, що його тупу либу.

Ніби він знову перемагає.

Я штовхаю його рушницею, а вільною рукою залажу в кишеню, пальці намацують там щось металеве і компактне. Я все те вигортаю.

Бінокулі Віоли.