Запитання та Відповідь полностью

Жолудь різко ірже, у його Шумі немає слів, лише спалах страху, жаху настільки різкого, що моє серце зойкає і йому вторять недовірливі зойки декого з людей; вони тікають кудись повз мене, багато хто зупиняється, кричачи, дивиться за мене, на місто і на те, що за ним.

Я повертаюсь, хоч небо надто темне, аби щось розібрати.

Вдалині якісь сполохи, їх добре видно зі звивистої дороги біля водоспаду…

Не тієї, якою йде армія.

— Що це? — питаю ні в кого і в усіх. — Що то за сполохи? Що то за звук?

А тоді чоловік, що зупинився біля мене, чоловік із яскравим і плутаним від збентеження і невір’я Шумом, пронизаний страхом, ніби ножем, шепоче:

— Ні.

Він шепоче: «Не може бути».

— Що таке? — кричу я. — Що коїться?

І долиною знову розкочується низький, протяжний звук рогу.

І це схоже на кінець світу.

МЕР ПРИТОМНІЄ, перш ніж я встигаю зв’язати йому руки.

Він стогне, і чистий, справжній Шум струменить від нього — це перший Шум, який я чую в його голові, відтоді як він втратив пильність.

Відтоді, як його перемогли.

— Не перемогли, — бурмоче він, — а тимчасово нейтралізували.

— Стули пельку, — кажу, туго затягуючи мотузки.

Тепер я просто перед ним. Його очі досі посоловілі від мого нападу, але він пробує всміхнутися.

Я луплю його в лице прикладом рушниці.

— Не дай бог, я почую від тебе хоть шерех Шуму, — застерігаю, націлюючи на нього ствол, — хоть якесь шарудіння…

— Знаю, — відповідає мер, хоть із його закривавленого писка не сходить посмішка. — І ти дійсно це зробиш, так?

Я мовчу.

І це моя відповідь.

Мер зітхає, відхиляє голову назад, ніби потягуючи шию. Позирає в кольорове скло вікна, котре дивним чином тримаєцця самотою в суцільній стіні. За ним сходять місяці, трохи піцвічуючи своїх скляних двійників.

— Ось ми й повернулись, Тодде, — каже він, — до кімнати, де ми вперше як слід побачились, — він роззирається, оцінюючи, як тепер він прив’язаний до крісла, а я тим часом стою над ним. — Все змінюється, — каже він, — але дещо залишається незмінним.

— Я не хочу тебе слухати, поки ми тут чекаємо.

— А чого ми чекаємо? — він сильніше насторожуєцця.

Його Шум зникає.

— І цього ти б теж хотів, чи не так? — питає він. — Ти б хотів, аби хтось хоч на час не знав, про що ти думаєш.

— Я сказав, стули пельку.

— Просто зараз ти думаєш про армію.

— Глухни.

— Ти міркуєш, чи дійсно вони тебе послухають. Ти думаєш, чи дійсно люди Віоли зможуть тобі допомогти…

— Я тебе знову перегребу рушницею.

— Ти думаєш, чи зможеш ти й справді перемогти.

— Я вже переміг, — нагадую, — і ти це знаєш.

Віддалік ми чуємо БАБАХ, іще один.

— Вона все руйнує, — мер обертаєцця на звук, — цікаво.

— Хто — вона? — питаю.

— Ти ніколи не бачився з нянечкою Койл, правда ж? — він потягує спершу одну руку, напружуючи пута, тоді іншу, — видатна жінка, видатна супротивниця. Знаєш, вона могла мене побити. Дійсно могла, — він знову широко всміхаєцця, — але ти впорався першим, так?

— Шо ти маєш на увазі під «вона все руйнує»?

— Як завжди, — відповідає він, — що сказав, те й маю на увазі.

— Нащо їй таке робити? Нащо так все підривати?

— Дві причини, — каже він, — по-перше, вона сіє хаос, щоб із нею складніше було битися як із незрозумілим ворогом. По-друге, вона знищує відчуття безпеки для тих, хто не хоче битися, створюючи враження, що вона непереможна, аби легше було всіма керувати потім, коли вона переможе, — він знизує плечима, — для таких, як вона, все війна.

— Для таких, як ви, — кажу я.

— Ти просто заміниш одного тирана на іншого, Тодде. Шкода тебе розчаровувати.

— Нічого я не замінюю. І я наказав тобі стулити пельку.

Тримаючи його на прицілі, я йду до Анґаррад, котра дивицця на нас обох із тіснини посеред трощі.

ТОДД, думає вона. ПИТИ.

— Біля виходу ще є корито? — питаю мера, — Чи його підірвали?

— Підірвали, — каже мер, — але ззаду є ще одне, біля нього мій кінь. Можна відвести її туди.

Морпет, підказую Анґаррад ім’я мерового коня, і вона одразу його пригадує.

МОРПЕТ, думає вона, КОРИСЬ.

— Моя дівчинка, — кажу, потираючи їй носа, — звісно ж, він підкорицця.

Вона грайливо штурхає мене раз чи двічі, перш ніж поцокотіти по жорстві за церкву.

Ще один БАБАХ. У мені спалахує тривога за Віолу. Цікаво, як далеко вона вже встигла заїхати. Мабуть, вона вже біля Відповіді, мабуть…

Я чую слабкий Шум від мера.

Зводжу курок.

— Я сказав, не здумай.

— А знаєш, Тодде, — каже він, ніби ми просто мило бесідуємо за обідом, — атакувати Шумом було легко. Просто заводишся і з усіх сил лупасиш когось. Тобто так, треба зосередитись, несамовито зосередитись, але якщо навчився — все, користуйся на здоров’я, — він спльовує кров, шо набралась йому на губі, — як ми й побачили у випадку з тобою і Віолою.

— Не смій вимовляти її ім’я.