Запитання та Відповідь полностью

— Дивовижні штучки, — каже мер, — чекаю не дочекаюсь приземлення нових поселенців; так хочу побачити, які ще сюрпризи вони привезуть.

Я нічо йому не кажу, просто піднімаюся назад, на купу, і прикладаю бінокулі до очей вільною рукою, незграбно пробую включити нічне бачення. Я вже давно не…

От і потрібна кнопка.

Вигулькує долина у зелено-білих тонах, прорізає пітьму до міста.

Мій погляд біжить по дорозі, по ріці, по зиґзаґу на пагорб, де спускаються вогники…

І…

І…

І Господи Боже мій!

Я чую, як у мене за спиною регоче мер, досі прив’язаний до крісла.

— Так, Тодде. Це не галюцинація.

Ще секунду я не можу нічого сказати.

Слів немає.

Як?

Як це можливо?

До міста наближається армія Спеклів.

Деякі з них, ті, що попереду, їдуть верхи на цих здорових і широких істотах, вкритих ніби як бронею і з єдиним вигнутим рогом на кінці носа. За ними — піхота, бо це не дружній марш, аж ніяк, і близько не схоже, і ця піхота марширує вниз зиґзаґом дороги, а ось вона перевалює через гребінь пагорба над водоспадом.

Піхота марширує в бій.

І їх тисячі.

— Але, — я хапаю повітря, заледве витискаючи слова з легенів, — але ж вони всі погинули. Їх усіх повбивали під час війни зі спеклами!

— Невже всіх, Тодде? — питає мер. — Як це, хіба всіх до одного на цілісінькій планеті, хоч ми живемо заледве на дрібному клаптику? Ти думаєш, що кажеш?

Вогники, які я бачив, — то палаючі смолоскипи в руках Спеклів, шо гарцюють на істотах, а смолоскипи палають, аби вести армію, і у світлі цих смолоскипів блищать списи в руках піхоти, світяться луки і стріли, висвічуються довбні.

Всі вони добре озброєні.

— Так, ми їх розбили, — каже мер, — ми вбивали їх тисячами, ясна річ, і перебили всіх на багато миль навколо. Хоча їх було помітно більше, ніж нас, але в нас була краща зброя і чималенька мотивація. Ми вигнали їх із цих земель, думаючи, що вони вже ніколи не вернуться і не стануть нам поперек дороги. Звісно, трохи Спеклів ми залишили як рабів, щоб допомогли нам відбудувати місто після війни. А як інакше.

Тепер у місті справжній РЕВ. Наша армія загальмувала, і я чую біганину і крики людей, вони кричать якесь повне безглуздя, у голосах повно невіри, повно страху.

Я біжу назад до нього по жорстві, сильно втискаю ствол йому в ребра.

Чому вони вернулись? Чому саме зараз?

А мер далі либиться.

— Мабуть, у них було достатньо часу поміркувати, як вони могли б раз і назавжди нас позбутися, ні? За стільки років? Думаю, їм не вистачало лише якогось приводу.

— Якого приводу? — кричу на нього. — Чому…

І замовкаю.

Геноцид.

Смерть кожного раба.

Тіла, скинуті на купи, як сміття.

— Саме так, Тодде, — каже він, киваючи, ніби ми обговорюємо погоду, — гадаю, цього цілком достатньо, чи не так?

Я дивлюся на нього, і розуміння, як завжди, приходить натто пізно.

— Це ти зробив, — кажу я, — звісно, шо ти. Ти вбив кожного Спекла, всіх до одного, і підставив за це Відповідь, — я штурхаю його рушницею в груди, — ти сподівався, шо вони прийдуть.

Він знизує плечима.

— Я сподівався, що в мене буде шанс розгромити їх раз і назавжди, так, — він стискає губи, — але за прискорену реалізацію цього плану мушу подякувати тобі.

— Мені? — питаю.

— Так, саме тобі, Тодде. Я дійсно підготував сцену. Але ти послав їм повідомлення.

— Повід?..

Ні.

Ні.

Я відвертаюсь — і знову вгору, на купу сміття, притуляю бінокулі і дивлюся, дивлюся, дивлюся.

їх надто багато, вони надто далеко.

Але він там, правильно?

Десь у натовпі.

1017.

О, ні.

— Я мав би сказати «Правильно, Тодде», — озивається до мене мер, — я залишив його живим, саме щоб ти знайшов, але навіть попри ваші особливі стосунки, він не дуже зрадів тобі, пам’ятаєш? Згадай, як ти старався йому допомогти! Але відтоді саме ти — лице його тортур, саме ти усоблюєш усіх, хто забрав його братів і сестер, — чую тихий сміх, — не хотів би я опинитися на твоєму місці, Тодде Г’юїтте.

Я роззираюся, дивлюсь на обрій навсібіч. На півдні армія, на сході армія, а тепер ще одна йде із заходу.

— А ми собі сидимо, — досі безтурботно каже мер, — просто сидимо посеред усього цього, — він плечем чухає носа. — І мені цікаво, що зараз думають оті бідолахи на кораблі-розвідувачі?

Ні.

Ні.

Я знову розвертаюся, ніби й справді можу побачити, як вони йдуть. По мене.

Мозок закипає.

Що робити.

Що робити?

Мер починає насвистувати, ніби має весь на світі час.

А Віола там…

О Господи, вона там…

— Армія, — кажу, — битиметься із ними.

— На дозвіллі? — питає мер, здіймаючи брови. — Ну, хіба що випаде кілька вільних хвилин від війни з Відповіддю.

— Відповідь до нас приєднається.

— До нас? — питає мер.

— Вони повинні битися разом з армією. Вони повинні.

— Ти дійсно думаєш, що нянечка Койл так і вчинить? — він усміхаєцця, але я бачу, шо він аж підплигує на сидінні, у ньому — надлишок енергії. — Вона побачить, що в них із нею спільний ворог, чому ні? Пом’яни мої слова. Вона спробує домовитися, — він знову перехоплює мій погляд, — і як гадаєш, чим це обернеться для тебе, Тодде?

Я важко дихаю. Відповіді немає.

— А ще ж Віола там, — нагадує він, — сама-самісінька.

Це правда.

Вона десь там.