Запитання та Відповідь полностью

Він підхоплює мене попід плечі, допомагає встати. Жолудь бачить його у Шумі та сідає, щоб мені легше було вилізти. Коли я опиняюся в сідлі, Тодд лагідно плескає його по крупу і встає.

Анґаррад підходить до Тодда і теж починає прихилятись, та — «Ні, дівчинко» — він гладить її по носі.

— Що це означає? — насторожуюсь я. — Ти куди?

Він киває на мера.

— Мушу про нього подбати, — каже він, не дивлячись мені у вічі.

— Що означає «подбати»?

Він дивиться повз мене. Я повертаюся. Комашиний марш армії повернувся навспак і вже простягнувся до підніжжя пагорба.

Далі вони підуть сюди.

— Рушай, — каже він, — поспішай на корабель.

— Тодде, — кажу я, — ти не можеш його вбити.

Він дивиться на мене, його Шум каламутний, він досі силкується стати на рівні.

— Він заслужив.

— Так, але…

Але Тодд уже киває.

— Ми — це вибір, який ми робимо.

Я киваю у відповідь. Ми розуміємо одне одного.

— Тоді ти перестав би бути Тоддом Г’юїттом, — кажу я, — а я не хочу ти ще раз втратити.

Я ледь пирхаю, коли вона каже «ти» замість «тебе».

— Певно, я мушу лишитися з ним, — кажу я, — ти мусиш бігти на корабель щосили, а я дочекаюся армії.

Вона киває на знак згоди, хоч у погляді — сум.

— А далі що?

Я дивлюся на мера, досі розпластаного на камінні, він непритомний і тихенько стогне.

Мені це важко.

Але я кажу:

— Думаю, вони не стануть дуже плакати, коли побачать його поразку. Можливо, їм просто треба буде знайти нового лідера.

Вона всміхається.

— Можливо, це будеш ти?

— А якщо ти зустрінеш Відповідь? — я всміхаюсь у відповідь. — Що тоді?

Вона змахує волосся з очей.

— Певно, їм теж потрібна буде нова лідерка.

Я підходжу вперед і кладу руку біля її руки, на бік Жолудя. Вона не дивиться мені в очі, просто ковзнула долонею, поки кінчики наших пальців не зустрілися.

— Хай ти їдеш, а я лишаюся тут, — кажу я, — це не значить, що ми розлучаємось.

— Ні, — каже вона, і я знаю, що вона розуміє, — абсолютно не значить.

— Я тебе більше не покину, — кажу я, дивлячись на її пальці. — Навіть подумки.

Вона підсуває руку вперед, її пальці переплітаюцця із моїми, і ми обоє дивимось на наші переплетені пальці.

— Я мушу йти, Тодде, — каже вона.

— Я знаю.

Я зазираю в глибину Шуму Жолудя і показую йому, де дорога, де сів корабель, і як швидко-швидко-швидко треба бігти.

— ВПЕРЕД, ясно і чисто ірже він.

— Вперед, — кажу я.

І дивлюсь на Віолу.

— Я готова, — нагадує вона.

— Я теж, — відповідаю.

— Ми переможемо, — каже вона.

— Думаю, шанси є.

Останній погляд.

Останній погляд, у якому ми знаємо одне одного.

До самого дна душ.

І я сильно ляскаю Жолудя по боках.

І коні миттю беруть із місця, по жорстві, по дорозі, що є сили поспішаючи до людей, котрі (надіюсь надіюсь надіюсь) у змозі нам допомогти.

Я дивлюсь на мера, а він досі лежить на землі.

Я чую, як армія марширує вниз пагорбом, десь за три кілометри звідси.

Я шукаю мотузку.

І знаходжу, але, перш ніж підняти, витрачаю секунду на те, щоб затулити очі Дейві.

Ми летимо дорогою — і це все, що я зараз можу зробити, аби не впасти і не зламати собі шию.

— Пильнуй солдатів, — кричу в простір між двома прищуленими вухами Жолудя.

Навіть не уявляю, як глибоко в місто встигла зайти Відповідь, і не знаю, чи вони хоч зупиняться глянути, хто я, перш ніж підірвати мене просто на дорозі.

А як вона відреагує, коли мене побачить?

Коли мене побачить…

Коли я скажу їй і всім іншим те, що маю сказати…

— Нумо, якнайшвидше! — відчуваю поштовх, ніби від заведеного двигуна, і Жолудь припускає ще швидше.

Койл рушить до корабля. Не сумніваюся. Вона побачила, як він приземлявся, тому рушить просто до нього. І якщо прибуде першою, то розкаже, як це прикро, що я трагічно загинула, як я дочасно прийняла смерть від рук тирана, котрого Відповідь намагається скинути, і ще вона розкаже, як гармати корабля-розвідувача можна використати з повітря, якщо вони є…

А вони є.

Я ще дужче відхиляюся в сідлі, міцно зціплюю зуби від болю в кісточках, так що кінь припускає ще швидше.

Ми пролітаємо собор, ряди роздовбаних крамниць і заколочених будинків. Сонце геть сіло, і все навколо перетворюється на силуети з посутенілим небом на тлі.

Я думаю, як Відповідь відреагує, коли дізнається, що мера скинуто…

І що подумають, коли дізнаються, що це зробив Тодд…

І я думаю про нього…

Я думаю про нього…

Я думаю про нього…

ТОДД, думає Жолудь.

І ми летимо по дорозі…

І я мало не валюся з коня, коли віддалік лунає БАБАХ.

Жолудь схарапуджено зупиняється, обкручується навколо себе, аби втримати мене на спині. Ми озираємось, і я помічаю…

Помічаю вогні вздовж дороги.

Підпалені будинки.

І склади.

І комори.

І бачу людей, що тікають крізь дим, — не солдатів, а просто людей, що тікають повз нас у пітьму.

Проминають нас так швидко, що навіть не зупиняються поглянути.

Вони тікають від Відповіді.

— Що вона робить? — вголос дивуюсь я.

ВОГОНЬ, думає Жолудь, нервово поцокуючи копитами.

— Вона все спалює, — кажу я, — палить взагалі все.

Навіщо?

Навіщо?

— Жолудю… — починаю я.

А тоді над усією долиною лунає низький, протяжний ріжок.