Запитання та Відповідь полностью

— Тут я запитую, Тодде.

Цей голос.

Його голос.

Десь у темряві.

Десь позаду мене, де я ніфіга не бачу.

Мер Прентісс.

Я знову кліпаю, такшо мла вмить перетворюєцця на широку кімнату, освітчену через одне-єдине вікно угорі, через широкий круг високо і далеко звіци; те шкло брудне-бруднюще, хіба шо пофарбоване контуром Нового Світу з його двома супутниками-місяцями, і на мене падає тіки його світло — більше ніякого.

— Шо ви з нею зробили? — кажу голосно, кліпаючи від свіжої крови, що скрапує мені в очі. Пробую підняти руку й витерти, але руки, виявляєцця, зв’язано за спиною, і знову починається паніка, я шарпаюся в путах, дихання прискорюєцця і я знову горлаю: — ДЕ ВОНА?

Нізкуди прилітає кулак і врізаєцця мені в живіт.

Я нагинаюся вперед від шоку й метикую, шо мене прив’язали до дерев’яного стільця, ноги припнули до ніжок, сорочку я згубив ше там, на запилюженому горбі, а зараз вибльовую свій порожній шлунок і замічаю — шо то під ногами? — цей килим, на якому дзеркалицця силует Нового Світу з його місяцями, і все то дзеркалицця знову і знову, воно тягнецця без кінця.

І я пригадую, шо ми ж були на плошчі, так, на плошчі, — я біг, тримав її, ніс її і наказував їй жити, жити, поки не будемо в безпеці, поки не будемо в Притулку, де її зможуть порятувати…

Але безпеки не було, яка там безпека, був лише він і його люди, і вони забрали її — вирвали просто в мене з рук…

— Ви помітили, що він не питає «Де я?», — чую голос мера, мінливий, десь там. — Його перші слова: «Де вона?», і Шум каже те саме. Цікаво.

Голова пульсує, живіт теж, я зовсім прокидаюся і пригадую, шо я бився з ними, бився, коли вони її забирали, аж поки мені в скроню не прилетіло прикладом, і лише тоді я пірнув у морок…

Я ковтаю грудку, що назбиралася в горлі, ковтаю паніку і страх…

Бо це ж кінець, хіба ні?

Кінець усьому.

Я в руках мера.

І вона в руках мера.

— Якшо зробиш їй боляче… — кажу я, а в животі дотепер ниє удар.

Містер Колінз стоїть навпроти мене напівзатінений. Той самий містер Колінз, котрий ростив кукурудзу і каляфйори, доглядав мерових коней і той шо зараз стоїть наді мною з пістолетом у гольстрі, з перевішеною через спину рушницею і з кулаком, занесеним для нового удару.

— Їй і без нас було дуже боляче, Тодде, — пояснює мер, зупиняючи містера Коллінза. — Бідолашка.

Мої кулаки стискаюцця в кайданках. Мій Шум рваний і ніби побитий, я про це казав, але в ньому таки виникає спогад про те, як Деві Прентісс навів на нас ствол і як вона впала мені на руки: рана кровила і їй не вистачало повітря.

А тоді я червонію свій Шум, згадую відчуття першого удару в лице Деві Прентісса, згадую згадку, як Деві Прентісс летить із коня, він заплутався ногою в стремені і кінь волочить його, як торбу зі сміттям.

— Що ж, — зітхає мер, — це пояснює таємницю зникнення мого сина.

Якби я не відав, шо до чого, то сказав би, шо він зітхає із полегшенням.

Але я підозрюю, шо зробив цей висновок лише зі звуків його голосу, а цей голос, шо нині, він дуже проникливий і мудріший за той старий Прентісстаунський голос, шо в нього колись був, а те нішчо, яке я почув, щойно прибув до Притулку, — воно й досі велике нішчо в цій кімнаті, хай чим вона не була, і воно поєднується з великим нішчо від містера Колінза.

В них нема Шуму.

У жодного з них.

Єдиний Шум тут мій, і він сіпається, як поранене теля.

Я вивертаю шию в пошуках мера, але вивернути як слід боляче, такшо я просто розумію, шо сиджу собі під одним-єдиним променем запилюженого-підфарбованого сонця, яке квапицця на захід, посеред такої великої кімнати, шо я ледве розбираю її дальні стіни.

А тоді я помічаю крихітний столик у глибині темряви: його відсунули так далеко, аби я не міг розібрати, шо на ньому лежить.

Там просто метал, поблискує, обіцяє речі, про які я не хочу й думати.

— Він досі вважає, що я мер, — каже голос, знову безтурботно і втішено.

— Тепер це Президент Прентісс, хлопче, — бурчить містер Коллінз, — зарубай собі на носі.

— Шо ви з нею зробили? — кажу я, а сам пробую знову повернутися, туда-сюда, здригаючись від болю в шиї. — Якшо ви її торкнетесь, я…

— Ти приїхав до мого міста сьогодні зранку, — перебиває мер, — Голіруч, навіть без сорочки, лише з дівчиною на руках. А з дівчиною стався страшний нещасний випадок…

Мій Шум сіпається.

То був не випадок…

— Страшне, дуже страшне нещастя… — незворушно продовжує мер, але Шум його зраджує, я чую, який він нетирплячий і це вперше з того часу, вітколи ми зустрілись на площі. — В результаті цього жахливого випадку вона при смерті, а от переді мною хлопчик, на пошуки якого ми витратили стільки часу і зусиль, котрий завдав нам стільки клопоту, а тепер він же пропонує нам добровільно, так, він пропонує зробити все, що ми захочемо, якщо ми просто врятуємо дівчину, а проте коли ми спробували зробити саме це…

— З нею все гаразд? Вона в беспеці?

Мер замовкає, а містер Коллінз робить крок вперед і навідліг урізає мені в лице. Довгу мить біль роспофсюджуєцця моєю щокою, тому я лише сиджу і важко дихаю.