Запитання та Відповідь полностью

Тоді мер заходить в коло світла і стає просто переді мною.

Він і досі у своєму гарному костюмчику, хрусткому і чистому як ніколи, ніби там під тканиною нема живої людини, а лиш прудкий і балакучий кавалок льоду. Навіть у містера Коллінза є плями поту й бруду, від нього тхне, як і слід тхнути, але в мера нічо цього немає, ані сліду.

Поруч із мером ти просто якась купку бруду, яку треба прибрати геть.

Він дивицця на мене, нахиляєцця, так шоб дивитись мені в очі.

А тоді питає, ніби йому просто цікаво.

— Як її звати, Тодде?

Я здивовано кліпаю.

— Га?

— Як її звати? — повторяє він.

Ясно, шо він знає її ім’я. А ще ясно, шо він був у моєму Шумі.

— Ти знаєш, як її звати, — кажу я.

— Я хочу, аби ти мені сказав.

Я переводжу погляд із нього на містера Коллінза, а той стоїть собі, схристивши руки, і ані мур-мур, але з його обличчя добре видно, шо він би радо втовк мене в землю.

— Ще одна спроба, Тодде, — делікатно каже мер. — Я дуже хочу, аби ти відповів. Як її звати? Оту дівчинку з інших світів?

— Якшо ти знаєш, шо вона з інших світів, — кажу я, — то маєш знати і те, як її звати.

А тоді мер всміхається, і йому справді весело.

І я почуваюся таким наляканим, як зроду-віку до цього.

— Це так не працює, Тодде. От як це працює: я запитую і хочу почути відповідь. Зараж-ж-же. Як її звати?

— А де вона?

— Я питаю, як її звати?

— Скажіть, де вона, і тоді я скажу, як її звати.

Він зітхає, ніби я не виправдав його сподівань. Тоді знов киває містеру Коллінзу, і той знову підстрибує і знову лупить мене в живіт.

— Це простий обмін, Тодде, — каже мер, поки я хапаю повітря і блюю на килим. — Тобі достатньо сказати мені те, що мені треба, і це закінчиться. Вибір за тобою. Чесно, я геть не хочу й далі робити тобі боляче.

Я переводжу подих, зігнувшись у дугу, а живіт так болить, шо страшно і повітря набрати. Віччуваю, як моя вага натягує шнурки на зап’ястках, також віччуваю кров на своєму лиці (вона липка і припіцсохла) і осоловіло дивлюся туди-сюди по своїй в’язничці, шукаю, як звідси вирватися, з цього кола світла посеред кімнати — але виходу шось не видно.

Я помру тут, у цій кімнаті.

В цих стінах…

В цих стінах, де її нема.

І ше ж мені треба зробити вибір.

Якшо так, то осьшо я вибираю.

Вибираю не казати.

— Ви знаєте, як її звати, — кажу я. — Хочете — вбийте, але ви вже знаєте, як її звати.

І мер просто дивиться на мене.

Найдовша хвилина в моєму житі минає, поки він дивиться на мене і читає мене, і зрештою бачить, шо все серйозно.

А тоді він пітходить до маленького дерев’яного столика.

Я пробую підглядіти, але через його спину не бачу, шо він там робе. Тільки чую, як він брящить чимось на столику, стукає металом в дерево.

— Я зроблю всьо, шо ти схочеш, — каже він, але я розумію, шо він просто мавпує мої слова, — Лише врятуй її, і я зроблю всьо, шо ти схочеш.

— Я тебе не боюся, — кажу я, хоть мій Шум каже інакше, думаючи про всьо то, шо може бути на столі. — Я не боюсь померти.

Цікаво, чи я це серйозно.

Він повертається до мене, тримаючи руки за спиною, такшо я не бачу, шо там у нього.

— Бо ти чоловік, Тодде? Бо чоловік не боїться померти?

— Певно, так, — кажу я. — Бо я чоловік.

— Якщо не помиляюся, твій день народження лише за чотирнадцять днів.

— Це просто цифра, — я важко дихаю, і в животі всьо скаче віттого, шо я так кажу. — Вона-бо нічо не важить. Якби я був у Старому Світі, мені…

— Ти не в Старому Світі, хлопче, — значуще каже містер Коллінз.

— Не думаю, що він це має на увазі, містере Коллінз, — каже мер, не зводячи з мене погляду. — Правда, Тодде?

Я зиркаю то на того, то на іншого.

— Я вбивав, — кажу я. — Я вбивав.

— Так, я певен, що ти вбивав, — каже мер. — У тебе це написано на лиці. Але питання от яке — кого? Кого саме ти вбив? — він виходе за світле коло у темряву і тоді вже не знаю, шо він там взяв зі столу, але шось таке знайшов і заходить мені за спину. — Чи правильніше запитати — що?

— Я вбив Аарона, — кажу я, марно намагаючись пильнувати, шо він там робить.

— Та невже? — те, шо у мера нема Шуму, просто жах, особливо коли я нічо не бачу. Це не як тиша дівчинки, бо дівчача тиша однаково активна, однаково жива, вона має форму, бо решта Шуму лопотить об неї.

(я думаю про неї, думаю про її тишу, про цей біль)

(я не думаю про її ім’я)

Але мер, хай йому біс, не знаю, як він ото зробив, але в нього і містера Коллінза нема Шуму, воно ніби нічо, ніби мертве, там нема ні форми, ні Шуму, ні житя, як у каменя чи стіни, як у фортеці, яку тобі не завоювати. Очевидно, він таки читає мій Шум, але як знати, якшо цей чоловік з каменя?

Я всьодно показую йому то, шо він хоче. Я ставлю церкву під водоспадом наперед свого Шуму. Я ставлю всю мою чесну бійку з Аароном, усю оту боротьбу і кров, я ставлю наперед усю правду — як ми б’ємося, як я його б’ю і збиваю на землю, як я дістаю ножа.

Як я вдаряю Аарона в шию.

— Мабуть, це правда, — каже мер. — Але чи вся правда?

— Авжеж, — кажу я і роблю Шум таким голосним і високим, шоби заблокувати всьо інше, шо він може там почути. — Це правда.

Його голос — він дуже задоволений.