— Думаю, ти брешеш мені, Тодде.
— Не брешу! — я майже кричу. — Я зробив все, шо Аарон хотів! Я його забив! Я став чоловіком за твоїми власними законами, і ти можеш взяти мене в армію, і я робитиму всьо, шо ти хочеш, тільки скажи мені, шо ви з нею зробили!
Я бачу, шо іззаду містеру Коллінзу вже дали знак, тож він підступає до мене, відводить кулак і…
(нічо не можу зробити)
Я сахаюся від нього з такою силою, шо вітсовую стілець на пару дюймів убік…
(заткнись)
Але удар не влучає.
— Добре, — каже мер, і видно, що він тихо радіє. — Добре.
Він знову починає рухатися у присмерку.
— Дозволь дещо тобі пояснити, Тодде, — каже він, — ти в головному офісі приміщення, яке раніше було Катедрою Притулку, а відучора це Президенцький Палац. Я привів тебе до себе додому, бо вирішив тобі допомогти. Допомогти тобі побачити, що ти помиляєшся в цій безнадійній війні проти мене, проти всіх нас.
Його голос пересунувся кудись за містера Коллінза…
Його голос…
На мить видалося, шо він говорить не вголос…
Ніби він промовляє просто в мене в голові…
А тоді це проходе.
— Мої солдати прибудуть завтра по обіді, — каже він, не даючи мені й слово вставити. — Але перед тим, Тодде Г’юїтте, ти відповіси на моє питання, а тоді дотримаєш слова і допоможеш мені створити нове суспільство.
Він знову виходить на світло, стає переді мною, але руки й досі за спиною і шо в них — мені невідомо.
— Але що я хочу, аби ти засвоїв тут і зараз, Тодде, — каже він. — Це те, що я тобі не ворог.
Я так дивуюся, шо на секунду забуваю боятися.
Він мені не ворог?
Я широко росплющую очі.
— Ні, Тодде, — каже він, — я тобі не ворог.
— Ти вбивця, — кажу я, не думаючи.
— Я генерал, — відповідає він. — Не більше і не менше.
Я дивлюся на нього.
— Ти вбив людей, коли йшов сюда. Ти вбив людей у Дальньому Куті.
— На війні стаються усілякі прикрощі, але зараз війна закінчилась.
— Я бачив, як ти їх постріляв, — опираюся я, бо мені огидно це слухати: хай кого іншого заспокоять його слова, але ж це чоловік без Шуму, у нього завши камінь за пазухою.
— Особисто я, Тодде?
Я ковтаю кислий смак.
— Ні, але цю війну
— Вона була необхідна, — каже він, — аби порятувати хвору планету, що вмирає.
Моє дихання пришвиччуєцця, розум затуманюєцця, голова важ-жка-преважка, такого ше не було. Але й Шум червоніший.
— Ти вбив Кілліана.
— І я щиро шкодую, — каже він, — з нього був би чудовий солдат.
— Ти вбив мою маму, — кажу я, мій голос дрижить (заткни пельку вже), мій Шум сповнений люті і суму, а на очі навертаються сльози (заткнись заткнись заткнись), — ти вбив усіх жінок у Прентісстауні.
— Невже ти віриш у все, що тобі кажуть, Тодде?
Западає тиша, справжня тиша, бо навіть мій Шум затихає.
— У мене немає бажання вбивати жінок, — додає він. — І ніколи не було.
Я аж рота роззявляю.
— Але ж таки
— Ну, зараз не час для уроків історії.
— Ти
— А ти думаєш, що знаєш усе на світі, так? — його голос стає крижаним і він відступає від мене, і тоді містер Коллінз лупить мене у скроню так сильно, шо я мало не падаю на підлогу.
— БРЕХЛО І ВБИВЦЯ! — кричу я, а у вухах дотепер звенить від удару.
Містер Коллінз б’є мене вдруге, тепер з іншого боку, ніби дерев’яною балкою.
— Я
Моя голова розламується, такшо я мовчу. Я не можу нічо сказати. Я не можу сказати те, шо йому треба. І не можу сказати нічо іншого, бо тоді мене знов лупцюватимуть.
Це кінець. Це має бути кінець. Вони мене живим не випустять. І вони не випустять
Це має бути кінець.
— Я сподіваюся, що це кінець, — каже мер, і тепер в його голосі ніби звуки правди. — Я сподіваюся, ти мені розкажеш те, що я хочу знати, і ми зможемо все це припинити.
А тоді він каже…
Тоді він каже…
Він каже: «Будь ласка».
Я піднімаю голову, кліпаю очима крізь синці, шо набрякають навколо моїх очей.
На його лиці стурбованість, такий вираз, майже
Шо за фігня? Шо це збіса за фігня?
І я знову чую гудіння в себе в голові…
Не так, як чути чийсь інший Шум…
БУДЬ ЛАСКА — ніби це каже мій власний голос…
БУДЬ ЛАСКА — ніби це кажу я сам…
Воно тисне на мене…
Десь усередині…
Я тепер почуваюся всередині так, ніби хочу сказати…
БУДЬ ЛАСКА…
— Те, що ти думаєш, ніби дешо знаєш, Тодде, — каже мер, його голос досі повторюєцця всередині мої голови, — воно все дурня.
А тоді я пригадую…
Я пригадую Бена…
Я пригадую, як Бен каже мені те саме…
Той самий Бен, котрого я втратив…
І мій Шум негайно твердне, просто зразу. Відрізає його.
З лиця мера зникає благаючий вираз.
— Гаразд, — каже він і трошки хмуриться. — Але пам’ятай, що це твій вибір, — стає прямо. — Отже, як її звати?
— Ти знаєш, як її звати.
Містер Коллінз б’є мене в голову збоку.
— Як її ім’я?
— Ти сам знаєш…
— Як її звати?
— Ні.
— Скажи мені, як її звати.
— Ні!
—
— ЙДИ НАФІГ!
