Запитання та Відповідь полностью

Мабуть, замість «фіг» я кажу шось інше, бо містер Коллінз б’є так сильно, шо моя голова відкидається назад, стілець губить рівновагу і я таки падаю набік, на підлогу, разом зі стільцем. Я гепаюсь на килим, а руки зв’язані, такшо я не можу виставити їх перед собою; очі наповнююцця маленькими Новими Світами — і зрештою світ переді мною згасає.

Я видихаю в килим.

Носаки мерових черевиків наближаюцця до мого лиця.

— Я тобі не ворог, Тодде Г’юїтте, — ше раз каже він, — Просто скажи мені, як її звати, і це все припиниться.

Я вдихаю і викашлюю те, шо вдихнув.

Вдихаю ше раз і кажу те, шо хотів сказати.

— Ти вбивця.

Ше одна тиша.

— Ну, хай так, — каже мер.

Його ноги віддаляюцця, і я віччуваю, як містер Коллінз піднімає мого стільця з підлоги разом зі мною і моє тіло стогне під власною вагою, і от я знову сиджу в центрі кола, шо міниться всіма кольорами веселки. Мої очі так набрякли, шо я взагалі ледве бачу містера Коллінза, хоч він просто тут, перед моїм носом.

Я чую, шо мер знову за маленьким столиком. Я чую, як він по тому столику шось пересуває. Знову чую шкрябаня металу.

Я чую, як він стає біля мене.

І після всіх цих його обіцянок настає, нарешті, кінець.

Кінець мені.

Мені шкода, — думаю я, — Мені дуже, дуже шкода.

Мер кладе руку мені на плече, і я відшарпуюсь від неї, але він руку не забирає, просто рівномірно тисне на мене, я не бачу, шо в нього в другій руці, але він шось підносить до мене, до мого лиця, шось тверде і металеве і наповнене болем, воно готове завдати мені страждань і закінчити моє життя, але у мене в глибині є схованка, куди мені треба залізти, подалі від цього всього, глибоко всередину, у темряву, та я знаю, шо тоді точно кінець, край усьому, бо я ніколи звітти не виберусь і він уб’є мене і вб’є її, нема ні шансів, ні життя, ні надії — нічого.

Ой, як шкода.

І мер притуляє до мого лиця компрес.

Я хапаю ротом повітря від цієї прохолоди і шарпаюся від його рук, але він лагідно притискає компрес до ґулі на моєму чолі, до ран на моєму лиці і бороді, і його тіло так близько, шо я відчуваю його запах та його чистоту, дерев’яний запах його мила, а подих з його носа овіває мою щоку, його пальці торкаюцця моїх порізів майже ніжно, обробляють набряк навколо моїх очей, розсічені рани на моїй губі, і я віччуваю, шо компреси починають працювати майже моментально, я віччуваю, шо набряк відразу сходить, знеболювальні затоплюють моє тіло, і на мить я думаю — о, які чудові компреси в Притулку, майже як її компреси, і полегшеня приходить так швидко, так несподівано, шо мені стискає горло і я мушу ковтнути слину.

— Я не такий, як ти собі уявляєш, Тодде, — тихенько каже мер мені на вухо, накладаючи ще один компрес мені на шию, — Я не робив речей, які ти думаєш, що я робив. Я попросив свого сина привести тебе назад. Я не просив його ні в кого стріляти. Я не доручав Аарону тебе вбивати.

— Яке ж ти брехло, — кажу я, але мій голос слабкий, і я тремчу від намагання не пропустити в нього сльози (заткнись же).

Мер накладає ше кілька компресів на синці на моїх грудях і на животі, так ніжно, шо я заледве це витримую, так ніжно, ніби йому майже не байдуже на те, як я почуваюсь.

— Мені байдуже, що ти думаєш, Тодде, — каже він. — Але ти ще встигнеш зрозуміти, що я кажу правду.

Він заходить мені за спину і накладає ше один компрес на вузли, шо стягують мої зап’ястки, і тоді масажує їх великими пальцями, повертаючи чутливість моїм рукам.

— Ти ще матимеш час, — каже він, — навчитися мені довіряти. Можливо, навіть вподобаєш мене. Можливо, навіть думатимеш про мене як про нового батька, Тодде.

Я почуваюся так, ніби мій Шум тане від усіх ліків, весь біль зникає, я зникаю разом із ним, ніби мер мене таки вбиває, але ліками замість тортур.

Я не можу стримати плач від горла, від очей, від голосу.

— Будь ласка, — кажу я, — будь ласка.

Але я не знаю, шо я маю на увазі.

— Війна закінчилась, Тодде, — повторює мер. — Ми творимо новий світ. Ця планета нарешті повністю виправдовує своє ім’я. Повір мені на слово, коли ти все побачиш, тобі й самому закортить стати частиною того, що ми робимо.

Я видихаю в темноту.

— Ти можеш вести за собою людей, Тодде. Ти довів, що ти дуже особливий.

Я далі дихаю, пробую зосередитись на диханні, але чую, шо потрохи пливу.

— Звідки мені знати? — нарешті питаю я, і мій голос тепер не схожий на голос — самий лише скрегіт і стогін. — Звідки мені знати, шо вона ше жива?

— Нізвідки, — каже мер. — Повір мені на слово.

І знов чекає.

— Якшо я це зроблю, — кажу я, — якшо я зроблю то, шо ти кажеш, ти її врятуєш?

— Ми зробимо все необхідне, — каже він.

Без болю вічуття такі, ніби в мене зовсім нема тіла, ніби я такий собі привид у кріслі, незрячий і вічний.

Ніби я вже помер.

Бо як знати, чи ти живий, якшо тобі не боляче?

— Ми — це вибір, який ми робимо, Тодде, — каже мер, — не більше й не менше. Я б хотів, щоб ти обрав сказати мені її ім’я. Я б дуже сильно цього хотів.

Під пов’язками лише темрява.

Лише я, сам у чорноті.

Наодинці з його голосом.

Я не знаю, шо робити.

Я нічо не знаю.

(шо мені робити?)