Запитання та Відповідь полностью

— Ти навіть читати не вмієш! — Дейві всміхається холодному сонцю, а Спекли навкруги поглядають на нас. — Шо за ідіоти…

— Я сказав, глухни!

Дейві роззявляє рота, бо до нього доходить.

І я знаю, шо він це скаже ше до того, як він це каже.

— Книжка твої мамки, — каже він. — Вона її тобі написала, а ти навіть не можеш…

І шо мені тут лишається, крім як перегребти Дейві просто в його тупу хліборізку?

Тепер я вищий і більший, а він зливає бійку, як синок, але йому, бачу, це й не дуже муляє. Навіть коли ми вертаємся до роботи, він ше хихотить і робить із читаня планів цілу виставу.

— Капець вони складнющі, ці інструкції, — каже він із широченною усмішкою на закривавлених губах.

— Читай негайно!

— Гаразд, гаразд, — каже він. — Перший крок ми вже робимо. Зносимо внутрішні стіни, — він дивиться на мене. — Знаєш, я міг би тобі це записати.

Мій Шум знову захльостує його червоним, але з Шуму нікчемна зброя.

Хібашо ти мер.

Я не думав, шо моє житя може змінитися ще більше, але воно так завжди, нє? Бомби і падучі вежі, робота з Дейві та особлива увага від мера, і…

(і я не знаю, де вона…)

(і я не знаю, шо їй зробить мер…)

(то вона заклала бомби?)

(вона?)

Я вертаюся до роботи.

1150 пар спеклячих очей пильнують нас, пильнують мене, ніби вони просто тупорилі тварини з ферми, котрі відриваються від жуйки, бо десь почули голосний Шум.

Тупорилі, трясця, вівці.

— СТАЛИ ДО РОБОТИ! — кричу я.

— Вигляд маєш препаскудний, — каже мер Леджер, коли я гепаюся на ліжко.

— Стули пельку, — кидаю я.

— Шо він, задовбав тебе роботою, так? — він підносить мені вечерю, яка вже на нас чекала.

Навіть не схоже на то, що він з’їв дуже багато з моєї порції.

— А тебе він хіба не задовбує? — питаю, вгризаючись у їжу.

— Та, правду кажучи, він про мене, здається, забув, — він сідає назад на своє ліжко, — бо я з ним уже бозна коли не зустрічався.

Я дивлюся на нього. Його Шум сірий, ніби він шось ховає, але то й не дивно.

— Я просто собі збираю смітя, — каже він, пильнуючи, як я їм. — Слухаю, як люди говорять.

— І шо кажуть? — питаю, бо так виглядає, ніби він хоче поговорити.

— Ну, — каже він. Його Шум якийсь невиразний.

— Шо — ну?

А тоді я бачу, чого його Шум такий безбарвний, бо він дешо не хоче мені казати, але так почувається, ніби мусить, тому осьо так.

— Той дім сціленя, — каже він, — отой один.

— І шо він? — питаю я, але вдавати, шо для мене це не важливо, шось не вдається.

— Він зачинений, — каже Леджер, — порожній.

Я перестаю їсти.

— Шо значить — порожній?

— Те і значить, що він порожній, — лагідно каже він, бо знає, що то погані новини, — там просто нікого нема, навіть пацієнтів. Всі зникли.

— Зникли? — шепочу я.

— Так, зникли.

Я встаю, хоть нема куда йти, моя тупа тарілка з вечерею дотепер у руках.

— Куди зникли? Що він їй зробив?

— Та нічого він не зробив, — каже мер Леджер, — просто твоя подружка накивала п’ятами. Я таке чув. Втекла з жінкою, якраз переттим, як завалилась вежа, — він потирає бороду, — решту заарештували і покидали в тюрми. Але твоя подружка… втекла.

Він каже оце «втікла» так, ніби він не це має на увазі, ніби він має на увазі, шо вона віцамого початку хотіла втікти.

— Ти ж не знаєш, — кажу я, — ти ж не можеш знати, чи це правда.

Він знизує плечима.

— Може, й неправда, — відповідає, — але чув це від одного із солдатів, хто там сторожив.

— Та ні, — кажу я, але навіть не знаю, що маю на увазі, — та ні.

— Наскільки добре ти її взагалі знав? — питає мер Леджер.

— Відвали.

Я вашко дихаю, груди піднімаються й опускаються.

То ж добре, шо вона втікла, нє?

Шо, нє?

Вона була в небеспеці, а зараз…

(але)

(але то вона взірвала вежу?)

(чого вона мені не сказала, шо планує?)

(вона мені збрехала?)

І я не маю про це думати, не маю про це думати, але осьо…

Вона пообіцяла.

І покинула місто.

Покинула мене.

(Віоло?)

(ти мене покинула?)

Я РОЗПЛЮЩУЮ ОЧІ на звуки крил, що лопочуть за дверима — це значить, як я вже вивчила за пару днів тут, що кажани вернулися до печер із нічного полювання, і що сонце скоро зійде, і що годі лежати в ліжку.

Деякі жінки вже починають крутитися, потягуватися у своїх койках. Інші досі намертво вимкнені, хроплять, пердять, пливуть у порожній ніщоті сну.

Якусь мить мені шкода, що не залишилась там.

Наш гуртожиток, власне, великий барак із заметеною земляною долівкою, дерев’яними стінами, дерев’яними дверима, практично без вікон, лише залізна грубка посередині, але тепла від неї вкрай недостатньо. Крім цього — просто ряди ліжок, що тягнуться з одного кінця в інший, і в цих ліжках повно поснулих жінок.

Я новоприбула, тому сплю скраю.

І дивлюся на жінку в ліжку навпроти. Вона підводиться, тіло під її повним контролем, ніби вона й не спить насправді, а просто ставить себе на паузу, поки не зможе повернутись до роботи.

Нянечка Койл повертається у своєму ліжку, опускає ноги на підлогу і дивиться понад усіма іншими, хто ще спить, просто на мене.

Першим ділом перевірити мене.

Звісно ж, треба пересвідчитись, що я не побігла в ніч шукати Тодда.

Я не вірю, що він мертвий. І не вірю, що він виказав нас меру.