Запитання та Відповідь полностью

Але це, очевидно, вже заднім числом. Меньша бомба в одному місці, аби люди побігли звітти, де ти хочеш покласти більшу бомбу.

Але якого ж біса вони взагалі бомбили монастир?

Нащо нападати на Спеклів?

Нащо нападати на мене?

— Рядовий Ферров, — каже мер до Івана.

— Власне, я капрал Ферров… — каже Іван.

Майор повільно повертає голову, тож Іван притьмом замовкає, бо починає розуміти.

— Рядовий Ферров, — повторює мер, — ви позбираєте весь метал і запчастини, які ще можна зібрати, а тоді прозвітуєте своєму старшому офіцеру, котрий забере ваш запас ліків…

Він зупиняється. Ми всі чуємо Шум Івана, ясно як день. Мер роззирається. У кожного солдата його загону є Шум. Кожного з них уже за щось карали.

— Ви прозвітуєте своєму старшому офіцеру, котрий підбере вам підходяще покарання.

Іван не відповідає, але його Шум бурчить.

— Щось неясно, рядовий? — питає мер, його Шум небезпечно блищить. Він дивиться в очі Івану, пильно витримує його погляд. — Ти прозвітуєш своєму старшому офіцеру, котрий підбере тобі підходяще покарання, — знову каже він, але тепер шось є в його голосі, якась дивна вібрація.

Я дивлюсь на Івана. Його очі посоловіли, росфокусувались, рот трошки обвис.

— Я прозвітую своєму старшому офіцеру, і він підбере мені відповідне покарання, — повторює він.

— Добре, — мер відвертається, дивиться на руїни.

— Але сер… — каже Іван у спину мерові.

Мер знову повертається, дуже здивований тим, що той продовжує розмову.

Іван наполягає:

— Ми якраз поспішали вам на допомогу, коли…

Очі мера зблискують.

— Коли Відповідь стежила, щоб ви зробили саме те, що їм треба, а тоді підірвала мою вежу!

— Але ж, сер…

З кам’яним обличчям мер дістає пістолет і стріляє Івану в ногу.

Іван, завиваючи, валиться на землю. Мер оглядає інших солдатів.

— Хтось хоче щось додати, перш ній перейдемо до роботи?

Коли решта солдатів, ігноруючи крики Івана, беруться розчищати руїни, мер підводить Морпета зразу до тієї В, гучної та чіткої, ніби заява, яку вона містить.

— Відповідь, — каже він тихим голосом, ніби говорить до себе, — Відповідь.

— А давай-но ми за ними підемо, тату, — каже Дейві.

— Гмм? — мер повільно повертає голову, ніби забув, що ми тут.

— Ми можемо битися, — каже Дейві. — Ми це довели. А ти нас поставив доглядати тварин, котрих і так зламано.

Мер хвилинку оцінює наші кандидатури, хоть я не знаю, як і коли це Дейві перетворив його і себе у «нас».

— Девіде, якщо ти думаєш, що вони вже зламані, — нарешті каже він, — то ти дуже мало знаєш про Спеклів.

Шум Дейві трохи куйовдиться.

— Думаю, шось уже трохи вивчив.

Мені дуже не хочеться, але тут мушу признати, що він має рацію.

— Так, — каже мер, — я впевнений, що вивчили. Ви обоє.

Він дивиться мені в очі, а я не можу не згадувати, як порятував 1017 від бомби, ризикуючи власним життям, аби забрати його спід вибуху.

І як він покусав і подряпав мене, замість дякувати.

— То як щодо нового проекту? — питає мер, пришпорюючи Морпета до нас. — У якому вам знадобиться увесь ваш досвід?

Шум Дейві не дуже впевнений. Там гордість, так, але й сумніви.

А в моєму — суцільний жах.

— Готовий вести, Тодде? — лагідно питає мер.

— Я готовий, тату, — каже Дейві.

Мер усе дивиться на мене і тільки на мене. Він знає, що я думаю про неї, але ігнорує всі мої запитання.

— Відповідь, — каже він, повертаючись до В, — якщо їм так хочеться нею бути, хай собі будуть, — знову дивиться на нас. — Але якщо є Відповідь, то хтось перше мав поставити…

Він поволі затихає, а на його лиці з’являється далека посмішка, ніби він сміється зі свого власного жарту.

Не зважаючи на вранішню росу, Дейві розгортає на траві великий білий сувій. Вгорі написані слова, нище — діаграми, квадратики, різні мальовані штуки.

— Переважно виміри, — читає Дейві, — дофіга. Ну ти тільки глянь.

Він протягує мені сувій, аби я з ним погодився.

І, ну…

Так, знаєте, я…

Та нічого.

— Так, це дофіга, — кажу я, віччуваючи піт під пахвами.

Минув день, відколи впала вежа, а ми знову в монастирі, знову припахуємо групи Спеклів до роботи. Моя втеча, здаєцця, забулась, ніби вона була частиною іншого життя, а зараз у всіх нас нові теми для обговорення. Мер не говорить зі мною про Віолу, а я й далі працюю на Дейві, котрий не дуже віццього радий.

Топто все як було.

— Нам тре’ битися, а він нас припахав будувати якийсь чортів палац, — хмуриться Дейві, роздивляючись плани.

То не палац, але я з ним згоден. Раньше це мали бути грубі халабуди, де Спекли мали перебути зиму, але тепер це виглядає як новенький будинок для людей, котрий займає більшість внутрішньої території монастиря.

Там нагорі навіть написано назву.

Моє око чіпляється за ту назву, вивчає…

Дейві повертається до мене, здивовано росплющуючи очі. Я роблю свій Шум настільки Шумним, наскільки можу.

— Час починати, — кажу, встаючи.

Але Дейві все дивиться на мене.

— Шо думаєш про цей напис? — питає, наводячи палець на блок слів. — Хіба це не шикарно?

— Ага, — знизую плечима, — мабуть.

На радощах його очі розплющуються ше ширше.

— Це список матеріалів, свиното! — його голос майже тріумфальний. — Ти не можеш читати, правда ж?

— Заглухни, — кажу, відводячи погляд.