— Що спробувати? — Її погляд кидає мені виклик. — Послати звістку саме за тими координатами, які так шукає Президент? Ти не думала, що він саме на те і розраховував, що ти
Я впиваюся нігтями в долоні, змушую себе вислухувати все, що вона каже.
— У нас було геть мало часу, — каже вона, — і якщо
— А коли вони приземляться? Який блискучий план у тебе на цей випадок?
— Ну, — каже вона, опускаючи руки і на крок підступаючи до мене, — якщо ми його доти не скинемо, то буде змагання, хто перший до них дістанеться, так? Принаймні це буде чесна гра.
Я хитаю головою.
— Ти не мала права.
— Це війна.
— Яку ти почала.
— То він її почав, дівчинко моя.
— А ти підкинула дров.
— Складні рішення теж треба приймати.
— А хто тебе призначив відповідальною за рішення?
— А хто
— Ти підриваєш людей!
— То все нещасні випадки, — каже вона, — і я про них гірко шкодую.
Тепер моя черга підійти до неї на крок.
— Оце якраз скидається на те, що і він міг би сказати.
Її плечі піднімаються, якби в неї був Шум, то він би вже зніс мені голову.
— Ти
— Нянечко Койл! — кличе голос із-за дерев. Лі виходить назад у кам’яну просіку. — Щойно надійшов звіт.
— Що таке? — питає нянечка Койл.
Він переводить погляд із неї на мене. І я знову туплюся в землю.
— Три дивізії солдатів марширують річковою дорогою, — повідомляє він. — Прямо до океану.
Я враз піднімаю голову.
— Вони прямують
Нянечка Койл і Лі разом дивляться на мене.
— Ні, — каже Лі, — вони йдуть до океану.
Я, кліпаючи, зиркаю то на нього, то на неї.
— Але ми хіба?..
— Ой, та звісно, що ні, — каже нянечка Койл рівним голосом, насміхаючись. — Але чому це ти так вирішила? В кожному разі, цікаво, чого це
Попри сонце я відчуваю лютий холод і помічаю, що вся тремчу в цих великих дурнуватих пишних рукавах.
Отже, вона мене
Ніби я б розповіла меру, де…
— Як ти посміла?.. — знову починаю я.
Але лють зненацька гасне, коли до мене водно-мить доходить.
— Тодд, — шепочу я.
На весь його Шум —
Якого він обіцяв приховати.
Та як я знаю, що він би дотримався обіцянки…
Якби міг.
(ох, Тодд, чи ж він?..)
(ти?..)
О,
— Я мушу повернутися, — кажу, — мушу його врятувати.
Вона вже хитає головою.
— Зараз ми йому ніяк не допоможемо…
— Вони його вб’ють.
Вона дивиться на мене, і дивиться з жалем.
— Дівчинко моя, та ж він, либонь, уже мертвий. Я відчуваю, як щемить горло, але борюся.
— Ти не знаєш напевне.
— Якщо не мертвий, то, певно, сам усе розповів Президентові, — вона хитає головою, — і що тобі краще: перше чи друге?
— Ні, — кажу, хитаючи головою, — неможливо…
— Вибач, дівчинко моя, — її голос трохи спокійніший, ніж досі, трохи м’якший, але досі міцний. — Мені дійсно шкода, але на кону тисячі життів. І, хочеш того чи ні, ти обрала свою сторону, — вона озирається на Лі. — То, може, дозволиш показати тобі твою армію?
— КУРВИ, — каже пан Гаммар зі свого коня.
— Сержанте, твоєї думки ніхто не питає, — мер пробивається на Морпеті крізь дим і покорчений метал.
— Он їхня мітка, — каже пан Гаммар, вказуючи на пень здоровецького дерева на краю галявини.
Блакитна В (Відповідь) наквецяна на всю ширину.
— Похвальна турбота про мій зір, — мер каже це достатньо різко, аби навіть пан Гаммар заткнувся.
Ми їдемо дорогою просто від монастиря, загін пана Гаммара зустрічаємо вже під пагорбом, усі тут готові до бою. Коли ж ми піднімаємося нагору, то виявляємо Івана і решту солдатів, котрі мали би вартувати вежу. До речі, Іван пішов на підвищеня після того, як перетаврували всіх Спеклів, але зараз він мав такий вигляд, ніби й
Бо її більше нема. Замість неї лише купа задимленого металу, переважно вздовж лінії, де вона впала, ніби п’яний чоловік, що повалився на землю і вирішив там лишитись поспати.
(і я шо є сили пробую не думати, як вона мене питає, як туда дійти)
(каже, шо перше треба туда)
(ні, Віоло, ти ж не могла…)
— Якшо в них достатньо для такого великого підриву… — каже Дейві праворуч від мене, дивлячись через поле. Він недоговорює, бо ми всі думаємо те саме, воно в усіхньому Шумі.
Тобто в Шумі всіх, хто має Шум, бо пан Гаммар, схоже, серед щасливців.
— Шо, хлопче, — щириться до мене, — ти вже чоловік?
— Сержанте, тобі зараз нікуди не треба бігти? — мер навіть не дивиться на нього.
— Вже біжу, пане, — негайно погоджується пан Гаммар, злісно підморгуючи мені, тоді пришпорює коня і кричить на своїх чоловіків, мовляв, за мною. Вони припускають із пагорба найшвидшим маршем, який я лише бачив, і ми залишаємося з Іваном і його солдатами, а Шум кожного з них, до останнього, жалкує про те, що вони побігли до монастиря, коли почули вибух трасера.