Запитання та Відповідь полностью

— Що спробувати? — Її погляд кидає мені виклик. — Послати звістку саме за тими координатами, які так шукає Президент? Ти не думала, що він саме на те і розраховував, що ти спробуєш? Чому, на твій погляд, тебе досі не заарештували?

Я впиваюся нігтями в долоні, змушую себе вислухувати все, що вона каже.

— У нас було геть мало часу, — каже вона, — і якщо ми не спроможні використати її для виклику допомоги, то принаймні не дозволимо йому зробити те саме.

— А коли вони приземляться? Який блискучий план у тебе на цей випадок?

— Ну, — каже вона, опускаючи руки і на крок підступаючи до мене, — якщо ми його доти не скинемо, то буде змагання, хто перший до них дістанеться, так? Принаймні це буде чесна гра.

Я хитаю головою.

— Ти не мала права.

— Це війна.

— Яку ти почала.

— То він її почав, дівчинко моя.

— А ти підкинула дров.

— Складні рішення теж треба приймати.

— А хто тебе призначив відповідальною за рішення?

— А хто його призначив відповідальним, що він ув’язнив пів населення цієї планети?

— Ти підриваєш людей!

— То все нещасні випадки, — каже вона, — і я про них гірко шкодую.

Тепер моя черга підійти до неї на крок.

— Оце якраз скидається на те, що і він міг би сказати.

Її плечі піднімаються, якби в неї був Шум, то він би вже зніс мені голову.

— Ти бачила жіночі в’язниці, дівчинко моя? Тим, чого ти не знаєш, можна заповнити кратер…

— Нянечко Койл! — кличе голос із-за дерев. Лі виходить назад у кам’яну просіку. — Щойно надійшов звіт.

— Що таке? — питає нянечка Койл.

Він переводить погляд із неї на мене. І я знову туплюся в землю.

— Три дивізії солдатів марширують річковою дорогою, — повідомляє він. — Прямо до океану.

Я враз піднімаю голову.

— Вони прямують сюди?

Нянечка Койл і Лі разом дивляться на мене.

— Ні, — каже Лі, — вони йдуть до океану.

Я, кліпаючи, зиркаю то на нього, то на неї.

— Але ми хіба?..

— Ой, та звісно, що ні, — каже нянечка Койл рівним голосом, насміхаючись. — Але чому це ти так вирішила? В кожному разі, цікаво, чого це Президент так вирішив?

Попри сонце я відчуваю лютий холод і помічаю, що вся тремчу в цих великих дурнуватих пишних рукавах.

Отже, вона мене перевіряла.

Ніби я б розповіла меру, де…

— Як ти посміла?.. — знову починаю я.

Але лють зненацька гасне, коли до мене водно-мить доходить.

— Тодд, — шепочу я.

На весь його Шум — ОКЕАН.

Якого він обіцяв приховати.

Та як я знаю, що він би дотримався обіцянки…

Якби міг.

(ох, Тодд, чи ж він?..)

(ти?..)

О, ні.

— Я мушу повернутися, — кажу, — мушу його врятувати.

Вона вже хитає головою.

— Зараз ми йому ніяк не допоможемо…

— Вони його вб’ють.

Вона дивиться на мене, і дивиться з жалем.

— Дівчинко моя, та ж він, либонь, уже мертвий. Я відчуваю, як щемить горло, але борюся.

— Ти не знаєш напевне.

— Якщо не мертвий, то, певно, сам усе розповів Президентові, — вона хитає головою, — і що тобі краще: перше чи друге?

— Ні, — кажу, хитаючи головою, — неможливо…

— Вибач, дівчинко моя, — її голос трохи спокійніший, ніж досі, трохи м’якший, але досі міцний. — Мені дійсно шкода, але на кону тисячі життів. І, хочеш того чи ні, ти обрала свою сторону, — вона озирається на Лі. — То, може, дозволиш показати тобі твою армію?

— КУРВИ, — каже пан Гаммар зі свого коня.

— Сержанте, твоєї думки ніхто не питає, — мер пробивається на Морпеті крізь дим і покорчений метал.

— Он їхня мітка, — каже пан Гаммар, вказуючи на пень здоровецького дерева на краю галявини.

Блакитна В (Відповідь) наквецяна на всю ширину.

— Похвальна турбота про мій зір, — мер каже це достатньо різко, аби навіть пан Гаммар заткнувся.

Ми їдемо дорогою просто від монастиря, загін пана Гаммара зустрічаємо вже під пагорбом, усі тут готові до бою. Коли ж ми піднімаємося нагору, то виявляємо Івана і решту солдатів, котрі мали би вартувати вежу. До речі, Іван пішов на підвищеня після того, як перетаврували всіх Спеклів, але зараз він мав такий вигляд, ніби й чути не хотів би ніколи про ту вежу.

Бо її більше нема. Замість неї лише купа задимленого металу, переважно вздовж лінії, де вона впала, ніби п’яний чоловік, що повалився на землю і вирішив там лишитись поспати.

(і я шо є сили пробую не думати, як вона мене питає, як туда дійти)

(каже, шо перше треба туда)

(ні, Віоло, ти ж не могла…)

— Якшо в них достатньо для такого великого підриву… — каже Дейві праворуч від мене, дивлячись через поле. Він недоговорює, бо ми всі думаємо те саме, воно в усіхньому Шумі.

Тобто в Шумі всіх, хто має Шум, бо пан Гаммар, схоже, серед щасливців.

— Шо, хлопче, — щириться до мене, — ти вже чоловік?

— Сержанте, тобі зараз нікуди не треба бігти? — мер навіть не дивиться на нього.

— Вже біжу, пане, — негайно погоджується пан Гаммар, злісно підморгуючи мені, тоді пришпорює коня і кричить на своїх чоловіків, мовляв, за мною. Вони припускають із пагорба найшвидшим маршем, який я лише бачив, і ми залишаємося з Іваном і його солдатами, а Шум кожного з них, до останнього, жалкує про те, що вони побігли до монастиря, коли почули вибух трасера.