Запитання та Відповідь полностью

— Досить уже, — каже мер, — час твоєму дитинству нарешті раз і назавжди залишитися в минулому. Тепер мені потрібні ватажки. Мені потрібно, аби ти був лідером. Ти готовий, Тодде Г’юїтте?

— Я готовий, — каже Дейві, його Шум почувається залишеним за бортом.

— Синку, я вже знаю, що можу на тебе розраховувати.

І знову рожевий Шум.

— Мені потрібна згода Тодда, — він пітходить ше блище. — Тодде Г’юїтте, ти більше не мій в’язень. Це вже в минулому. Але мені треба знати, до кого ти приєднаєшся: до мене, — він киває головою на розлам у стіні, — чи до них. Третього не дано.

Я дивлюся в монастир, на згромаджені тіла, на застиглі мертві обличчя, на весь цей безглуздий фінал.

— Ти мені допоможеш, Тодде?

— Як саме допоможу? — питаю в землю.

Але він повторно запитує:

— Ти мені допоможеш?

Я думаю про 1017, котрий зараз на самоті, самотній посеред цілого світу.

Його друзі, його рідня, наскільки мені відомо, лежать на купі, як сміття, залишені мухам.

Я не можу це розбачити навіть коли закриваю очі.

Я не можу розбачити яскраво-синю В.

Не покидай мене, — думаю я.

Не залишай мене.

(але її нема)

(її нема)

А я помер.

Всередині я мертвий, мертвий, мертвий.

Нічого не лишилось.

— Так, — кажу я, — допоможу.

— Пречудово, — щиро радіє мер, — я знав, що ти будеш особливий, Тодде. Завжди знав.

Шум Дейві аж пищить на цих словах, але мер не зважає. Він повертає Морпета головою до різанини в монастирі.

— Щодо того, як мені помогти, — каже він. — Ми вже побачили Відповідь, правильно? — він знову повертається до нас, очі його блищать. — Час їм побачити Запитання.

— НЕ ДАЙ ЦЬОМУ періоду затишшя тебе обдурити, — каже мер, стоячи на платформі, голос гримить на всю площу через особливо потужні гучномовці, встановлені на кожному кроці, аби його чули понад РЕВОМ. Люди Нового Прентісстауна дивляться на нього крізь холодний ранок, чоловіки, оточені військом, скупчилися перед платформою, а жінки — далі, на бічних вуличках.

От ми й там, де починали.

Ми з Дейві гарцюємо на конях позаду платформи, майже впритул до неї, за спиною у мера.

Типу як почесна варта.

У наших новесеньких одностроях.

Я думаю: Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

Бо коли я про це думаю, то можна більше ні про шо і не думати.

— Навіть зараз наші вороги лаштуються проти нас. Навіть зараз вони замишляють нашу погибель. Навіть зараз маємо всі підстави вірити, що напад неминучий.

Мер пильно і протяжно обзирає натовп. Хай там що, але чимало людей досі залишилось тут, усі працюють, намагаюцця їсти, живуть своїм буденним життям. Нехай вони всі з виду намучені, голодні, у брудних лахах, але всі однаково дивляться, всі однаково слухають.

— Відповідь може вдарити будь-де, будь-коли, практично в будь-кого, — каже мер, хоть Відповідь нічо такого вже з місяць не робила. Втеча з в’язниці була останнім разом, коли ми почули про Відповідь, перш ніж вона щезла в лісах, а солдатів, котрі пішли переслідувати, повбивали потім, уві сні, в їхніх укриттях.

Але це просто означає, шо вони десь там, впиваюцця своєю перемогою і планують наступну.

— Триста біглих в’язнів, — каже мер, — майже двісті мертвих солдатів і цивільних.

— Все вище й вище, — стиха бурмоче Дейві про цифри. — Коли він наступний раз виступатиме, уже ціле місто загине, — він дивиться на мене, чи я засміюсь. Ні. Я навіть на нього не дивлюсь. — Та й таке, — каже він, відвертаючись.

— І це я вже мовчу про геноцид, — каже мер.

Юрба бурмотить на цих словах, а РЕВ стає гучнішим і червонішим.

— Ті самі Спекли, котрі останнє десятиліття мирно служили у ваших домах, усі ті, котрих ми всі звикли поважати за їхню витривалість у неволі, котрих ми вважали нашими партнерами в Новому Світі…

Знову робить паузу.

— Всі вони мертві, усі загинули.

Юрба ще трохи РЕВЕ. Загибель Спеклів дійсно справила на людей сильний ефект, навіть сильніший за смерті солдатів чи містян, що потрапили під бомби. Чоловіки навіть знову почали записуватись до армії. Тоді мер повипускав декого з ув’язнених жінок, декотрі навіть повернулись до родин, а не в гуртожитки. І раціони всім покращив.

І почав проводити ці збори. Пояснювати.

— Відповідь каже, що б’ється за волю. Але хіба на цих людей ви покладаєте свою віру в спасіння? На людей, що здатні винищити неозброєний народ?

Я віччуваю, як зараз мені здавить горло, тому спустошую Шум, роблю його порожнечею, не думаю нічо, не віччуваю нічо, лише…

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

— Я знаю, останні тижні були важкі. Мало води і харчів, обов’язкові комендантські години, перебої в електроенергії, особливо в холодні ночі. Я аплодую вашій стійкості. Ми зможемо це пережити тільки якщо разом виступимо проти тих, хто хоче нас знищити.

І люди виступили, нє?