Запитання та Відповідь полностью

Він про бомби. От уже майже два тижні маємо по одній щодня, так багато, шо це мусить бути неспроста, мусить підводити до чогось більшого, і нікого ж так і не зловили на гарячому, хіба раз, коли бомба вибухнула, ше поки її встигли поставити. Від диверсантки мало шо лишилося, хіба клаптики одягу і м’яса.

Я заплющую очі, варто лиш подумати про це.

Нічого не відчуваю, нічого не сприймаю.

(то була вона?)

Нічого не відчуваю.

— То ти хочеш, аби ми пронумерували всіх жінок, — знову тихенько каже Дейві, не дивлячись на тата.

— Я ж уже казав, — зітхає мер, — кожна жінка — частина Відповіді, хай навіть лише тому, що вона жінка і співчуває своїм посестрам.

Конюх заводить Анґаррад у поближнє стійло. Вона витягує голову над загорожею, аби тицьнутись у мене носом. ТОДД, каже вона.

— Вони опиратимуться, — кажу я, чухаючи її гриву, — чоловікам це теж не сподобається.

— А, так, — каже мер, — ти ж пропустив учорашні збори, правильно?

Ми з Дейві перезираємось. Ми вчора цілий день працювали і нічого не чули ні про які збори.

— Я говорив із чоловіками Нового Прентісстауна, — каже мер, — як чоловік із чоловіками. Я пояснив їм загрозу Відповіді для нас, пояснив, що це розсудливий крок у напрямку безпеки для всіх, — він проводить рукою по шиї Анґаррад. Я стараюсь приховати неспокій, який у мене викликає ця картина, — жодного опору не буде.

— Жінок на зборах не було, — питаю, — це правда?

Він повертаєцця до мене.

— Я б не хотів підкачувати ворога, котрий і так ховається посеред нас, правда ж?

— Але ж їх, дідько, тисячі! — каже Дейві. — Таврування займе цілу вічність.

— Крім вас, будуть інші команди, Девіде, — спокійно каже мер, переконуючись, що син слухає його максимально уважно, — але я впевнений, що ви їх усіх переженете.

На це Шум Дейві трошки сіпається.

— Полюбому, тату, — каже він.

Але він дивиться на мене.

І я бачу тривогу.

Тому знову гладжу Анґаррад по носі. Стайничий виводить Морпета, свіжовичесаного і лискучого від оливи. КОРИСЬ, каже він.

— Якщо ти тривожишся, — каже мер, беручи Морпета за віжки, — запитай себе ось про що.

Він застрибує в сідло єдиним плавним рухом, ніби зроблений із рідини. Тоді дивиться вниз, на нас.

— Чому б це безневинна жінка заперечувала проти ідентифікації?

— Вам це так не минеться, — каже жінка майже рівним голосом.

Пан Гаммар зводить рушницю і цілиться їй у голову.

— Ти сліпа? — питає її Дейві, трохи занадто пискляво. — Оце буквально зараз минається.

Пан Гаммар сміється.

Дейві різко і сильно вивертає кріпильники. Смужка замикається на шкірі жінки, на середині передпліччя. Вона волає, хапається за смужку і ва-лицця вперед, хапаєцця за підлогу нетаврованою рукою. Там і завмирає на хвилину, хапаючи ротом повітря.

Її волосся сплетене в строгий вузол, біляве і каштанове разом, ніби плетиво дротів ззаду відика. На потилиці є галявинка сивого, воно росте разом з усім, річка посеред запилюженої пустелі.

Я дивлюся на сиву пляму, дозволяю погляду трохи розфокусуватись.

Я — це Коло, а Коло — це я.

— Вставай, — каже Дейві до жінки, — шоб цілителі тебе полікували.

Він озирається на довгу вервечку жінок, котрі дивляться на нас із коридора і із двору перед гуртожитком, усі вони чекають своєї черги.

— Хлопчик сказав, піднімайся, — каже пан Гаммар, киваючи рушницею.

— Нам тебе тут не треба, — пирхає Дейві напруженим голосом, — нам і без няньки нормально.

— Я з вами не няньчуся, — всміхається пан Гаммар. — Я захищаю.

Жінка встає, дивиться на мене.

Мій вираз абсолютно мертвий, віцторонений, я не тут, якшо це не конче необхідно.

Я — це Коло, а Коло — це я.

— Де твоє серце? — питає вона. — Де твоє серце, якщо ти можеш таке робити?

А тоді вона повертається до цілителів, уже таврованих, аби вони дали їй ліки.

Я дивлюсь, як вона йде.

Я не знаю, як її звати.

Але її номер 1484.

— 1485! — гукає Дейві.

Наступна в черзі виходить наперед.

Ми проводимо день у поїздках з одного жіночого гуртожитки до іншого, використовуємо майже триста смужок, це набагато швичче, чим було зі спеклами. Коли сонце починає схилятися, а Новий Прентісстаун згадує про комендантську годину, ми рушаємо додому.

Розмовляти нема охоти.

— Ото день, ге, свиното? — по довгій мовчанці озивається Дейві.

Я нічо не кажу, але він і не чекає відповіді.

— З ними всьо буде добре, — каже він, — у них є цілителі, дадуть їм знеболювальне і таке інше.

Цок-цок, їдемо.

Я чую, що він думає.

Западає присмерк. Його лиця я не бачу.

Може, того він його і не прикриває.

— Але коли вони плачуть… — каже він.

Я мовчу.

— Шо, тобі нічо сказати? — голос Дейві стає міцнішим. — Ти тепер лише мовчиш, ніби взагалі не хоч говорити, ніби зі мною й не вартує говорити.

Його Шум починає тріщати.

— Знаєш, свиното, мені не дуже є з ким говорити, крім тебе. І вибору в цій ситуації я просто не маю. І не то шоби мої зусилля хоть у чомусь давали мені якусь добру роботу, якусь бойову роботу. Отой тупізм із догляданням Спеклів. Тоді ми повертаємось і робимо то саме з жінками. І для чого? Нашо?

Його голос тихішає.