Запитання та Відповідь полностью

— Всьо добре, Гільді? — питає Вілф, коли я тиняюся собі поміж волів. Там, де на них тиснуть ярма, у них подряпана шкіра. Вони кажуть: ВІЛФ.

Це практично все, що вони взагалі кажуть.

— Важка ніч, — кажу я, — ми врятували жінку, котру затаврували якоюсь металевою смужкою.

Вілф на хвилину замислюється. Показує на металеву смужку на правій передній нозі кожного з волів.

— Як оці-о?

Я киваю.

— На людині? — він здивовано присвистує.

— Все змінюється, Вілфе, — кажу я, — змінюється на гірше.

— Я знаю, — каже він, — скоро наш хід, і на тому вирішиться, так чи інакше.

Я дивлюсь на нього.

— А ти знаєш, що вона планує?

Він хитає головою і проводить рукою по металевій смужці на одному з волів. ВІЛФ, каже віл.

— Віоло? — чую з іншого кінця табору.

Ми з Вілфом бачимо нянечку Койл, котра бреде до нас через темний табір.

— Вона всіх побудить, — каже Вілф.

— Вона ще трохи марить, — каже нянечка Надарі, а я вклякаю біля ліжка врятованої, — в тебе щонайбільше хвилина.

— Скажи їй те, що нам сказала, дівчинко моя, — звертається до жінки нянечка Койл, — ще разочок, і підеш спати.

— Моя рука? — питає жінка з посоловілими очима. — Вже не болить.

— Просто повтори їй, що ти нам сказала, любонько, — каже нянечка Койл, її голос такий теплий, наскільки взагалі буває, — і все буде добре.

Погляд жінки коротко зосереджується на мені, очі ледь розплющуються.

— Ти, — каже вона, — та дівчинка, що там була.

— Віола, — кажу я, торкаючись здорової руки.

— У нас небагато часу, Джесс, — голос нянечки Койл стає суворішим, навіть коли вона вимовляє, певно, її ім’я, — скажи їй.

— Що мені сказати? — питаю я, починаючи дратуватись. Жорстоко так оце тримати її при тямі, і я збираюся це сказати, коли це нянечка Койл перша:

— Скажи, хто це тобі зробив.

В очах Джесс з’являється страх.

— Ох, — каже вона, — ох, ох.

— Оце єдине — і ми дамо тобі спокій, — каже нянечка Койл.

— Нянечко Койл, — кажу я, вже сердита.

— Хлопці, — каже дівчина, — хлопці. Навіть не чоловіки.

Я глибоко вдихаю.

— Які хлопці? — питає нянечка Койл. — Як їх звали?

— Дейві, — каже жінка, її очі вже нічого не бачать, — Дейві був старший.

Нянечка Койл перехоплює мій погляд.

— А другий?

— Тихий, — каже жінка, — він нічого не казав. Просто робив роботу і нічого не казав.

— Як його звали? — наполягає нянечка Койл.

— Мені треба йти, — кажу я і встаю, я не хочу цього чути. Нянечка Койл хапає мене за руку і міцно тримає.

— Як його звали? — перепитує вона.

Жінка уривчасто дихає, майже хапає повітря.

— Ну все, годі, — каже нянечка Надарі, — я від початку була проти…

— Ще секунду, — каже нянечка Койл.

— Ніколо… — застерігає нянечка Надарі.

— Тодд, — каже жінка на ліжку, жінка, котру я врятувала, жінка, котра втратить заражену руку, жінка, котра б ліпше лежала десь на дні океану, якого я ніколи не бачила, — той інший називав його Тодд.

— Заберись від мене, — кажу я, коли нянечка Койл слідом за мною виходить із намета.

— Він живий, — каже вона, — але він один із них.

— Заткнись! — кажу, крокуючи від неї табором, не дбаючи про те, наскільки гучно кричу.

Нянечка Койл кидається до мене і хапає за руку.

— Ти втратила його, дівчинко моя, — каже вона, — навіть якщо колись насправді мала.

Я даю їй такого сильного ляпаса, що вона не встигає захиститися. Відчувається, ніби вдарила пень. Її вага зміщується назад, і моя рука дзвенить болем.

— Ти не знаєш, про що говориш, — палко кажу я.

— Як ти смієш, — відповідає вона, приклавши руку до лиця.

— Ти ще не бачила, як я б’юся, — не сходжу з місця, — я підірвала міст, аби зупинити армію. Я всадила ножа в шию божевільному вбивці. Я рятувала життя інших, поки ти бігала і підривала їх.

— Ти ж нерозумне дитя…

Я підступаю на крок.

Вона не відступає. Але замовкає.

— Я тебе ненавиджу, — повільно кажу я, — все, що ти робиш, змушує мера відповідати чимось гіршим.

— Не я почала цю війну…

— Але ти її обожнюєш! — я підступаю ще на крок. — Обожнюєш її з тельбухами. Бомби, бої, порятунки.

Її лице таке люте, що це видно в місячному світлі.

Але я її не боюся.

І, здається, вона це знає.

— Ти хочеш бачити тут просто добро і зло, дівчинко моя, — каже вона, — але світ так не працює. Ніколи не працював, ніколи не працюватиме, і не забувай, — вона всміхається мені так, що молоко звурдилося б, — ти у цій війні зі мною.

Я прихиляюсь до її лиця.

— Його треба скинути, тому я тобі допомагаю в цьому. Але коли скинемо? — так близько, що я відчуваю її подих. — Чи не доведеться далі скидати тебе?

Вона мовчить.

Але й не відступає.

Я повертаюсь на п’ятах і йду геть від неї.

— Його більше немає, Віоло! — кричить мені вслід нянечка Койл.

Але я просто йду геть.

— Мені треба назад у місто.

— Зараз? — питає Вілф, дивлячись на небо. — Скоро світанок. Небезпечно.

— А коли безпечно? — кажу я. — Мабуть, вибору немає.

Він кліпає на мене. Тоді заходиться збирати шнурки і ремені, щоби запрягти воза.

— Ні, — кажу я, — просто покажи мені, як це робиться. Я не можу просити тебе ризикувати життям.

— Ти їдеш по Тодда?

Киваю.

— То я тебе відвезу.

— Вілфе…

— Ше рано, — каже він, ставлячи волів у запряг, — то хоть блишче до міста підвезу.