Більше він нічого не каже, а просто запрягає волів у ярмо свого воза. Вони здивовано питають його
Я думаю, що сказала б Джейн. Я думаю, що наражаю її Вілфа на небезпеку.
Але я просто кажу: «Дякую».
— Я теж їду, — я озираюся. Це Лі, витирає з очей сон, але вдягнений і готовий.
— Чого це тобі не спиться? — питаю я. — І ні, ти не їдеш.
— Так, їду, — каже він, — і хто б ото міг спати в таких криках?
— Це дуже небезпечно, — кажу я, — вони почують твій Шум…
Він закриває рота і каже мені: То хай собі й чують.
— Лі…
— Ти їдеш його шукати, так?
Я роздратовано зітхаю, починаю гадати, чи не покинути цю ідею остаточно, перш ніж іще хтось наразиться на небезпеку.
— Ти їдеш в офіс Запитання, — каже Лі, стишуючи голос.
Я киваю.
А тоді розумію.
Шован і його мама будуть там.
Я знову киваю, і цього разу він знає, що я згодна.
Ніхто нас не пробує зупинити, хоча половина табору має знати, що ми їдемо. Певно, у нянечки Койл є свої міркування.
Дорогою ми не дуже говоримо. Я просто слухаю Шум Лі, а там думки про його сім’ю, про мера, про те, що він зробить, якщо до нього дістанеться.
Думки про мене.
— Ти б щось казала, — перериває мовчанку Лі, — нечемно так пильно слухати.
— Я таке чула, — кажу я.
Але в роті сухо і більше мені сказати нічого.
Сонце сходить, перш ніж ми опиняємося в місті. Вілф жене биків так швидко, як лише може, але й попри це дорога назад небезпечна, бо місто не спить, а на возі — Шумні чоловіки. Ми йдемо на велетенський ризик.
Але Вілфа не спинити.
Я пояснила, що саме хочу побачити, і він сказав, що знає це місце. Зупиняє воза глибоко в лісі та скеровує нас на кручу.
— Голови не піднімайте, — каже він, — не дай Бог побачать.
— Не побачать, — кажу я, — та якщо за годину не вернемося, то не чекай.
Вілф просто дивиться на мене. Ми всі знаємо, які шанси, що він нас покине.
Ми з Лі видираємось на кручу, тримаючись укриття дерев, і бачимо, чому Вілф вибрав саме це місце. Це пагорб неподалік від зруйнованої вежі, і звідси відкривається чистий краєвид на дорогу, що спускається до Залу Запитання — це, наскільки ми чули, якась тюрма, катівня, чи щось таке.
Навіть знати не хочу.
Ми лежимо на животах, пліч-о-пліч, визираємо з кущів.
— Тримай вуха відкриті, — шепоче Лі.
Ніби треба нагадувати. Щойно сходить сонце, Новий Прентісстаун оживає з
— Бо це підходяще слово, — каже Лі, коли я запитую, — якщо в ньому розчинитися, то задихнешся.
— Не уявляю, як воно — рости в такому, — кажу я.
— Так, — каже він, — тобто ні, не уявляєш.
Але він каже це незлостиво.
Сонце яснішає, і я примружуюсь, аби розгледіти, що там робиться на дорозі.
Якби ж мені бінокулі.
Лі сягає в кишеню і дістає пару.
Я дивлюсь на нього.
— Ти просто чекав, поки я попрошу, аби справити враження.
— Не уявляю, про що ти говориш, — усміхається він, прикладаючи бінокулі до очей.
— Та ну, — я штурхаю його плечем, — дай і мені.
Він відтягує руку, щоб я не могла їх вхопити. Я починаю хихотіти, він теж. Я хапаю його і намагаюся втримати достатньо, щоб вихопити окуляри, але він більший за мене і все вивертається.
— Я не боюся вдарити, — кажу я.
— Не сумніваюсь, — відповідає він, знову звертаючи бінокулі на дорогу.
Його Шум підскакує достатньо гучно, аби я злякалася, що нас почують.
— Що ти бачиш? — питаю, і вже не хихочу.
Він простягає мені окуляри, показує.
— Онде, — каже, — на дорозі.
Але я вже бачу їх через бінокулі.
Двоє верхи. Двоє в блискучих нових одностроях, на своїх конях. Один із них говорить, махає руками.
Сміється. Усміхається.
Інший не відводить очей від коня, але їде разом із ним на роботу.
Їде з ним на свою роботу в Зал Запитання.
В однострої з блискучою 3 на плечі.
Тодд.
їде поруч із Дейві Прентіссом.
їде на роботу з чоловіком, котрий мене підстрелив.
ДНІ МИНАЮТЬ І МИНАЮТЬ. І стає тільки гірше.
— Всіх? — перепитує Дейві, його Шум бринить погано прихованою тривогою. — До одного?
— Це вотум довіри, Девіде, — каже мер, стаючи з нами у дверях стайні, поки наші коні готуються до роботи, — ви з Тоддом так чудово попрацювали над перманентною ідентифікацією в’язнів, що я й подумати не міг, аби довірити розширення програми комусь іншому.
Я нічо не кажу, навіть не показую виду, шо бачу звернений на мене погляд Дейві. Його Шум від татової похвали збентежено-рожевий.
Але також там думки про таврування жінок.
Отже, усіх до одної.
Бо таврування в Залі Запитання пішло ше гірше, чим ми думали.
— Вони все йдуть, — каже мер, — посеред ночі вислизають і злигаються з терористками.
Дейві дивиться, як Смертоносного сідлають у його маленькому стійлі, його Шум клацає обличчями жінок, котрих він таврував, їхніх болючих криків.
Слів, які вони нам казали.
— А якщо вони продовжують тікати, — каже мер, — то й назад напевне можуть прослизнути.
