Запитання та Відповідь полностью

— Шоб вони нам плакались, — каже він, — аби дивились на нас, ніби ми навіть не люди.

— Ми й не люди, — кажу, здивований, шо кажу таке.

— Ага, оце новий ти, так? — пирхає він. — Весь такий містер Мужик-Коло-без-почуттів. Ти б і своїй мамі в голову всадив кулю, якби мій батя тобі сказав.

Я нічо не кажу, але стискаю зуби.

Дейві теж на хвилину замовкає. Тоді каже:

— Вибач.

Тоді каже:

— Вибач, Тодде, — на ім’я.

Тоді каже:

— А якого хріна я взагалі вибачаюся? Це ж ти, тупа свинота-хрін-прочитаєш, ловиш усі плюшки від баті. Кого ти взагалі обходиш?

Я далі нічо не кажу, і ми цок-цок дорогою.

— Вперед, — Анґаррад тягнеться до Смертоносного, котрий починає здавати назад, — уперед.

ВПЕРЕД, чую в її Шумі, а тоді ЛОШАТКО ТОДД.

— Анґаррад, — шепочу їй поміж вух.

— Тодде? — каже Дейві.

— Шо? — кажу я.

Чую, як він дихає носом.

— Нічо, — а тоді він передумує, — як ти це робиш?

— Шо я роблю?

Я бачу, як він знизує плечима в присмерку.

— Так спокійно це всьо сприймаєш. Такий, знаєш, нечутливий. Типу… — він замовкає, тоді каже, заледве достатньо, щоби почути. — Коли вони плачуть.

Я нічо не кажу, бо як маю йому допомогти? Як він може не знати про Коло, якшо це не його батя захотів приховати від нього?

— Я знаю, — каже він, — але я пробував цю фігню, і воно не працює, а він не хоче…

Він різко замовкає, ніби наговорив зайвого.

— Ай, до сраки, — каже він.

Ми їдемо далі, і РЕВ Нового Прентісстауна обгортає нас, коли ми в’їжжаємо в центр міста, а коні гукають накази одне одному, нагадують одне одному, хто вони є.

— Ти мій єдиний друг, свиното, — нарешті каже Дейві, — хіба це не найтрагічніша історія у твоєму житті?

— Важкий день? — цікавиться мер Леджер, коли я повертаюся в нашу кліть. Його голос дивно лехкий, він не зводить із мене очей.

— Тобі не один чорт? — я скидаю ковдру на підлогу і бехкаюсь на ліжко, не знімаючи однострій.

— Мабуть, цілоденні катування жінок виснажують.

Я здивовано кліпаю.

— Я їх не катую, — гарчу, — ліпше заткнися.

— Ну, звісно, що ти їх не катуєш. Що за дурниці я кажу? Ти просто кріпиш смужку корозивного металу, яку вони вже ніколи не знімуть, хіба що захочуть стекти кров’ю, їм на руки. Не уявляю, як це можна вважати за тортури.

— Слухай! — я сідаю. — Ми це робимо швитко і без клопоту. Є тисяча способів зробити це гірше, але ми так не робимо. Якшо це треба робити, то ліпше вже ми, чим хто інший.

Він схрещує руки, голос далі безтурботний.

— Така відмазка нині поможе тобі заснути?

Мій Шум починає ревіти.

— Так! — різко кажу я. — То це не ти вчора на зборах засудив пропозицію мера? Це не ти так сміливо проти нього виступив?

Його лице моментально хмуриться, і я чую в Шумі спалах сірого обуреня.

— Щоб мене застрелили? — питає він. — Чи забрали для Запитання? Чим би це помогло?

— А ти цим не займаєшся? — питаю. — Не помагаєш?

На це він нічо не каже, просто повертаєцця до одного з вікон і визирає в місто, де світяться лише кілька вогнів у найважливіших місцях, визирає на РЕВ міста, котре думає, коли ж Відповідь нарешті об’явиться, звідки, наскільки цим разом погано буде і хто їх тепер порятує.

Мій Шум великий і червоний. Я заплющую очі і глибоко, глибоко вдихаю.

Я — це Коло, а Коло — це я.

Нічого не відчуваю, нічого не сприймаю.

— Вони вже були почали знову до нього звикати, — каже він. — Вже об’єднувалися за ним, бо що таке комендантська година проти загрози підриву? Але це — тактична помилка.

Я розплющую очі на слові «тактична», бо це дивний слововжиток.

— Тепер вони будуть залякані, — продовжує він, — залякані тим, що може бути далі, — він дивицця на власне передпліччя, потираючи місце, де може опинитися смужка, — політично він робить помилку.

Я примружуюсь.

— Яке тобі діло, чи робить він помилку? — питаю. — Ти на чиєму боці?

Він повертається до мене, ніби я кажу щось образливе, проте, певно, так і є, я його скривдив.

— На боці міста, — кипить він. — А ти на чиєму, Тодде Г’юїтте?

У двері стукають.

— Врятований обіднім дзвінком, — каже мер Леджер.

— Обідній дзвінок не стукає, — кажу, зводячись на ноги. Відмикаю двері своїм ключем, хррц-клац, віччиняю двері.

Там Дейві.

Спочатку нічо не каже, просто вигляд знервований, очі бігають туда-сюда. Певно, проблема в гуртожитках, такшо я зітхаю і вертаюсь до ліжка, аби забрати речі. Я навіть роззутись не вспів.

— Хвилинку, — кажу йому, — Анґаррад, певно, ще їсть. Їй не сподобається так скоро знову йти під сідло.

Він так нічо і не каже, тому я дивлюсь на нього. Так, він дуже нервуєцця, навіть не дивицця мені в очі.

— Шо? — питаю.

Він зажовує верхню губу, і я бачу в його Шумі сором, знаки питання, злість на то, шо мер Леджер тут, і ше питання, а там, за всім, дивне і сильне почуття, ніби він винуватить себе, така майже чиста провина…

Але він швидко все це ховає і на передній план виходять злість і сором.

— Срана свинота, — каже сам до себе. Він люто смикає себе за лямку на плечі, і я бачу, шо в нього за спиною торба. — Срана… — знову каже він, але не закінчує думку. Відстібає клапан і шось дістає.