Запитання та Відповідь полностью

Віола намагається триматись хоробро, але її тіло стискається і викручується, намагаючись не пустити себе у воду.

— Ні! — кричить вона. — НІ!

Прошу прошу прошу…

— НІ!

Віоло…

— Сьогодні на заході, — кажу я, і мій голос, помножений підсилювачем, заглушує її крики, Шум Дейві, мій власний Шум — усе заповнює мій голос. — Через перевал у долину на південь від собору.

— НІ! — кричить Віола…

І вираз її лиця…

Вираз її лиця через мене…

І мої груди розриваються навпіл.

Мер дістає з води раму, витягує Віолу з води, садовить її.

— Ні, — шепоче вона.

І тільки тоді вона насправді починає плакати.

— Дякую, Тодде, — каже мер. Тоді повертається до пана Гаммара. — Капітане, ви знаєте, де і коли. Передайте накази капітанам Морґану, Тейту та О’Гейру.

Пан Гаммар стає струнко.

— Так точно! — каже він тоном, ніби щойно щось виграв. — Я візьму всіх вільних чоловіків. Вони й не дізнаються, звідки стріляли.

— Візьми мого сина, — каже мер, киваючи на Дейві, — хай побачить стільки битви, скільки зможе перетравити.

Дейві знервований, але також гордий і захоплений, не помічає дивної посмішки на лиці пана Гаммара.

— Йдіть, — каже мер, — і полонених не брати.

— Так точно! — відповідає пан Гаммар під тихий схлип Віоли.

Дейві салютує батькові, намагаючись вкласти у свій Шум якнайбільше хоробрості. Він дивиться в дзеркало — то погляд для мене, співчутливий погляд, його Шум наповнений страхом, захопленням і знову страхом.

Тоді він виходить за паном Гаммаром.

І ми залишаємось утрьох: я, Віола і мер.

Я можу хіба дивитися на неї, як вона висить на рамі, голова звішена, плаче, прив’язана і промокла, від неї лине такою скорботою, що я майже відчуваю її шкірою.

— Подбай про свою подругу, — каже мені мер, знову просто по той бік скла, лице близько до мого, — а я повертаюся у свій спалений дім, готуватись до нового світанку.

Він навіть оком не кліпає, таке враження, ніби тут нічо не сталося.

У ньому немає нічого людського.

— Навпаки, надто людське, Тодде, — каже він, — вартові проведуть вас обох до церкви, — він здіймає брову, — треба добре попіклуватися про ваше майбутнє.

Я ЧУЮ, ЯК ТОДД заходить до кімнати, я також чую, як його Шум заходить першим, але навіть не повертаю голови.

— Віоло? — питає він.

Я так само не дивлюся.

Все скінчилося.

Ми програли.

Я відчуваю його руки на путах своїх зап’ястків, тягну, нарешті вириваюся, але рука досі так задубіла від мотузки, що коли її відпускає, вона починає боліти ще сильніше, ніж коли була прив’язана.

Мер Прентісс переміг. Нянечка Койл спробувала мною пожертвувати. Якщо мені не брехали, то Лі у тюрмі, а може, й уже мертвий. Медді загинула просто так. Корін загинула просто так.

А Тодд…

Він обходить мене, аби зняти другу пов’язку, а коли я падаю з рами, він ловить мене і ми вдвох обережно опускаємося на підлогу.

— Віоло? — питає він, притискаючи мене до себе, і моя голова біля його грудей, і вода, що ллється з мене, просочує його запилюжений однострій, я розкинула руки в боки, ні за що не можу вхопитися, металева смужка пульсує.

І я дивлюся на блискучу срібну 3 на його плечі.

— Відпусти, — кажу я.

Але він мене тримає.

— Відпусти, — гучніше кажу я.

— Ні, — відповідає він.

Я намагаюсь його відштовхнути, але мої руки такі слабкі, я така втомлена, а все ж закінчилось. Так, усе пропало.

Він мене не відпускає.

Я знову починаю плакати і відчуваю, що він притискає мене сильніше, я плачу сильніше, а коли мої руки знову трохи можуть рухатись, я його обіймаю, і плачу ще сильніше від того, як він почувається, і як він пахне, і як звучить його Шум, і як він мене обіймає, і вся ця його тривога, і турбота, й опіка і його м’якість…

І я не уявляю, наскільки мені його бракувало.

Але він сказав меру…

Він сказав йому…

І я мушу знову спробувати його відштовхнути, хоч навіть не можу на це здобутися.

— Ти йому сказав, — кажу, давлячись словами.

— Вибач, — каже він із широко розплющеними очима, а я в його Шумі: ось я топлюся у воді, а він лупить дзеркало з іншого боку, навіть гірше, я бачу, як він почувався, бачу, яка безнадійна ця клята ситуація і що він не міг мене врятувати…

І його лице таке стурбоване.

— Віоло, прошу, — він благає, — прошу.

— Він їх уб’є, — пояснюю я, — усіх до одного. Там Вілф, Тодде. Вілф.

Він нажаханий.

— Вілф?

— І Джейн, — додаю, — і ще багато інших, Тодде, дуже багато. Він їх переб’є, і то буде кінець. То буде кінець усього.

Його Шум чорніє, порожніє, він ніби осідає біля мене, розплюскує маленьку калюжку, що назбиралася під нами.

— Ні, — каже він, — о, ні.

Я не хочу це казати, але чую, як мій голос це таки каже.

— Ти зробив саме те, чого він хотів. Він знав, як видобути з тебе інформацію.

Він дивиться на мене:

— Який у мене вибір?

-— Треба було дати їм мене вбити!

І він дивиться на мене, і я бачу, як його Шум пробує мене знайти, пробує знайти справжню Віолу десь глибоко під усією маячнею і болем, я бачу, як він шукає…

І на мить я хочу, щоби він мене і не знайшов.

— Треба було дати їм мене вбити, — знову тихо кажу.

Але ж він не міг, чи не так?

Не міг це зробити і лишитися собою.