Запитання та Відповідь полностью

Не міг зробити це і лишитися Тоддом Г’юїттом.

Хлопчик, що не може вбивати.

Чоловік, що не може.

Ми — це вибір, який ми робимо.

— Треба їх попередити, — кажу я, відчуваючи сором і не дивлячись йому в очі, — якщо це можливо.

Я хапаюся за край ванни з водою, щоби стати на ноги. Кісточки прострілює біль. Я скрикую і знову валюся вперед.

І знову він мене ловить.

— Мої ноги, — кажу я. Ми дивимось на ноги, вони босі, набряклі, переливаються гидкими відтінками синього і чорного.

— Відведемо тебе до цілительки, — він обнімає мене руками і піднімає.

— Ні, — зупиняю його, — треба попередити Відповідь. Це найважливіше.

— Віоло…

— Їхні життя важливіші за будь-які…

— Вона спробувала тебе вбити, Віоло. Вона спробувала тебе підірвати.

Я важко дихаю, намагаючись не відчувати біль, що пульсує у ногах.

— Ти їй нічого не винна, — каже він.

Але я відчуваю дотики його рук і розумію, що все на світі вже не здається таким неможливим. Я відчуваю, як Тодд мене торкається, у мене в животі піднімається злість, але не на нього, тому я, лаючись, знову встаю і спираюся на нього, аби не впасти.

— Я їй винна, — кажу я, — винна їй той вираз лиця, коли вона побачить, що я жива.

Пробую зробити маленький крочок, але це все занадто. Я знову ридаю.

— У мене є кінь, — каже він, — можу посадити тебе.

— Він же нас не випустить. Він сказав, що варта проведе нас назад до нього.

— Дзуськи, — відповідає він, — це ми ще побачимо.

Він ще міцніше обвиває мене за шию рукою і нахиляється, підсовуючи іншу руку мені під коліна.

І підносить мене в повітря.

Від болю в розтягнутих кісточках я знову плачу, але він таки мене піднімає, щоб перенести, як тоді на схилі в Притулку.

Він піднімає мене.

Він теж те пам’ятає. Я бачу в його Шумі.

Я обвиваю його рукою за шию. Він пробує всміхнутися.

Усмішка крива, як завжди.

— Ми шось ніяк не можемо припинити рятувати одне одного, — каже він, — ми колись-то будемо квити?

— Сподіваюся, ні, — відповідаю.

Він знову хмуриться, і я бачу, як у його Шумі біжать хмари.

— Вибач, — тихенько каже він.

Я хапаюся за тканину його сорочки і міцно стискаю.

— І ти мені теж.

— То ми одне одного пробачаємо? — на його губах знову крива усмішка. — Знову те саме?

І я дивлюся просто в його вічі, так глибоко, як лише можу сягнути, бо я хочу, аби він мене почув, аби він тільки почув мене з усім, що я хочу сказати, усім, що я відчуваю і хочу сказати.

— Завжди, — кажу йому, — і щоразу.

Він відносить мене на стілець, тоді підходить до дверей і починає гупати.

— Випустіть! — кричить він.

— Це щось та означає, Тодде, — кажу я, намагаючись глибоко не дихати, бо ноги досі пульсують, — і це треба буде запам’ятати.

— Шо саме? — він знову гупає у двері, але тихенько ойкає, бо збив собі руки.

— Мер знає, що я твоя слабкість, — пояснюю, — йому досить пригрозити мені, аби ти зробив усе, що він захоче.

— Авжеж, — каже Тодд, не озираючись, — так, я це вже знаю.

Він не зупиниться.

Тодд повертається до мене, руки стиснуті в кулаки.

— Він більше тебе й пальцем не торкнеться. Ніколи знову.

— Ні, — я хитаю головою і здригаюсь від болю, — так не можна, Тодде. Його треба зупинити.

— І чому ти думаєш, що саме нам треба його зупинити?

— Хтось же мусить, — я вигинаю спину, щоби прибрати з ніг чимбільше ваги, — він не переможе.

Тодд починає копати двері.

— То хай твоя нянечка то зробить. Якось до неї доберемося, попередимо їх і заберемося звіцци.

— Куди?

— Гадки не маю, — він шукає щось таке, чим можна стукати у двері, — ну, гайнемо в одне з тих покинутих поселень. Заховаємось, поки твої кораблі не прилетять.

— Він розіб’є нянечку Койл і піде просто по кораблі, — я повертаю голову вслід за ним і ледь зойкаю. — Тодде, коли люди приземляться, вони переважно спатимуть. Він може задавити охорону, а решту тримати уві сні, скільки йому захочеться. Йому навіть не доведеться їх будити.

Він зупиняє пошуки.

— Це правда?

Я киваю.

— Коли він знищить Відповідь, хто зможе його зупинити?

Він знову стискає і розтискає кулаки.

— Мусимо ми.

— Спершу мусимо знайти Відповідь, — кажу, намагаючись стати на ноги, — попередимо їх…

— Також попередимо, хто ними керує.

Я зітхаю.

— Доведеться зупинити їх обох, чи не так?

— Ну, мабуть, це не так і складно, — каже Тодд. — Розкажемо Відповіді все про твою нянечку і тоді хтось інший їх очолить, — він дивиться на мене, — може, це будеш ти.

— А чому не ти? — я витрачаю хвилину на те, щоб хоч якось перевести подих. Стає все важче, — хай там що, але звідси треба забиратися.

Тоді двері раптом відчиняються.

Там стоїть солдат із рушницею.

— Маю наказ доправити вас обох до собору, — каже він.

Я його, здається, впізнаю.

— Іване, — каже Тодд.

— Лейтенанте, — киває Іван, — але в мене наказ.

— Ти з Дальнього Кута, — кажу я, але він дивиться на Тодда, не кліпає. Я чую щось у його Шумі, щось…

— Лейтенанте, — знову каже він, таким тоном, ніби це якийсь сигнал.

Я дивлюсь на Тодда.

Що він робить?

— Отже, маєш накази, — Тодд цілком зосереджуюється на Івані. Я чую, як між їхніми Шумами щось літає, швидко і неясно, — рядовий Ферров!

— Так, сер, — Іван стає струнко, — накази від старшого офіцера.