Запитання та Відповідь полностью

Тодд дивиться на мене. Я чую, як він думає.

Що коїться?

Я бачу, як у Шумі Тодда з’являється Лі. Він повертається до Івана.

— Тут є ще один в’язень? Хлопець? Кудлатий блондин?

— Так, сер, — відповідає Іван.

— Якби я наказав відвести мене до нього, ти б це зробив?

— Лейтенанте, ви тут старший офіцер, — Іван дивиться на Тодда пильніше, — тож маю виконувати всі ваші накази.

— Тодде? — я помалу починаю розуміти.

— Я вже давно пробував розказати вам, Лейтенанте, — Івану не терпиться щось розказати.

— Тут є хтось у вищому за мене званні? — питає Тодд.

— Ні, сер. Тільки я і варта. Решта всі пішли на війну.

— Скільки вартових?

— Шістнадцятеро, сер.

Тодд облизує губи, думає.

— Рядовий, а вони ж визнають мене за старшого офіцера?

Іван вперше відводить погляд і швидко зиркає за спину, перш ніж тихіше сказати:

— У нас є певні тривоги щодо поточного керівництва, сер. Утім, гадаю, що їх можна переконати.

Тодд випростується, обсмикує кітель свого однострою. Я знову помічаю, як він виріс, наскільки він вищий, як порівняти з тим останнім разом, коли ми бачились: його лице уже геть не хлоп’яче, а голос став доволі низький і глибокий.

Я дивлюсь на нього і починаю бачити чоловіка.

Він прокашлюється і виструнчується перед Іваном.

— Тоді наказую відвести мене до в’язня на ім’я Лі, рядовий.

— Мене проінструктували провести вас прямо до Президента, — сухо каже Іван, — але ж хіба я маю право не підкоритися вашому прямому наказові, сер?

Він відступає з дверей і завмирає в очікуванні. Тодд підходить до мого стільця і стає переді мною на коліна.

— Що ти затіяв? — питаю я, пробую прочитати його Шум, але той крутиться так швидко, що я не можу встежити.

— Ти сказала, що ми мусимо його зупинити, бо більше немає кому, — його крива посмішка пнеться вгору, — ну от і скористаємося шансом.

Я ВІДЧУВАЮ, ЯК ВІОЛА ДИВИЦЦЯ на мене, коли я вихожу і йду за Іваном по коридору. Вона думає, чи можна йому довіряти.

Я теж.

Бо ж не можна, правильно? Іван добровольцем пішов до армії, рятуючи свою шкуру в Дальному Куті, а я пам’ятаю, як він переді мною випендрювався ще тоді, давно, до всього цього, коли казав, що він на боці Прентісстауна. Він, певно, не міг дочекатися, щоби приєднатися до армії, коли ті захопили місто, а тоді він повів солдатів сюди і навіть став капралом.

Поки мер Прентісс не вистрілив йому в ногу.

— Треба йти туди, де влада, — колись сказав він мені, — тільки так можна вижити.

Можливо, він вважає, що знайшов собі нову владу?

— Я саме так і думаю, сер, — каже Іван, гальмуючи біля дверей, — він тут.

— Він може ходити? — питаю, поки Іван відмикає двері…

Але Лі вже вистрибує і з шаленим АААААААААА! збиває Івана і лупить, і лупить його в лице, аж я мушу вхопити його за плечі і віттянути назад, а він повертаєцця до мене з кулаками, поки не бачить, що це я.

— Тодде! — дивуєцця він.

— Треба… — починаю я.

— Де вона? — він так кричить, роззираючись, аж я мушу підійти, аби Іван не розбив йому голову прикладом рушниці.

— Вона поранена, — кажу я, — їй потрібні бинти і шина, — повертаюсь до Івана, — маєте щось таке?

— Маємо аптечку, — каже Іван.

Нормально.

— Віддай Лі, він подбає про Віолу. Тоді скажи хлопцям, що я хочу з ними поговорити.

Іван дивиться на Лі, його Шум палає.

— Це наказ, рядовий, — кажу я.

— Так, сер, — кисло відповідає Іван і зникає в коридорі.

Лі витріщається на мене:

— Так, сер?

— Віола пояснить, — штурхаю його вслід за Іваном, — нумо візьми бинти. Їй боляче!

Це зрушує його з місця. Я повертаюсь кругом і йду в передпокій. Двоє вартових проводжають мене поглядом.

— Що відбувається? — питає один із них.

— Що відбувається, сер, — відрізаю, не озираючись. Я виходжу з парадних дверей Залу Запитання, йду стежинкою з парадної брами.

А там усе майже мирно.

Там Анґаррад.

Певно, її Дейві привів.

— Привіт, дівчинко, — кажу, повільно наближаючись, гладячи її по носі.

ЛОШАТКО? цікавиться її Шум. ТОДД?

— Все гаразд, дівчинко, — шепочу, — все чудово.

БОЛИТЬ, каже вона, принюхуючись до крові, шо засохла на моєму лиці. Висолоплює довжелезний вологий язик і слиняво облизує мій рот і щоку.

Я сміюсь і знову потираю їй носа.

— Все нормально, дівчинко, у мене все добре.

Її Шум все повторює моє ім’я, ТОДД, ТОДД, а я підходжу до своєї торби, що досі приторочена до сідла. Рушниця теж на місці.

Мамина книжка теж.

Певно, Дейві і її приніс.

Я відв’язую віжки Анґаррад від стовпця, застрибую і, перекинувши ногу через круп, позираю на небо. Ще не вечір, але сонце вже хилицця до водоспаду. Пообіддя блякне.

Часу лишаєцця обмаль.

— Побажай удачі, — кажу я.

ВПЕРЕД, ірже Анґаррад. ВПЕРЕД.

Вартові дивляться то на мене, то на Івана, котрий намагаєцця змусити їх замовкнути, а це поможе, тільки якшо вони позатикають свій Шум, який ґелґоче, ніби вівці в полум’ї.

— Він лейтенант, — каже їм Іван.

— Він хлопчик, — заперечує інший вартовий, рудоволосий.

— Він президентський хлопчик, — натискає Іван.