Запитання та Відповідь полностью

— Так, а ти мав привести його до міста, рядовий, — нагадує інший, із великим пузцем і капральськими личками на рукаві. — Тільки не кажи, що ти порушуєш прямий наказ.

— Лейтенант дав мені інший прямий наказ, — каже Іван.

— І він важливіший за президентський, так? — доскіпується Рудий.

— Та ну вас! — вигукує Іван. — От хто з вас отримав цю вахту як покарання?

Це їх притишує.

— Ти хіба ідіот, якщо думаєш, що я піду за хлопчиськом проти Президента, — каже капрал Пузій.

— Президент знає різні речі, — додає Рудий, — які ніхто не знає.

— Він накаже нас розстріляти, — каже інший солдат, цього разу високий, із землистою шкірою.

— Кому накаже? — питає Іван, — його армія вся воює, а Президент сидить собі в підірваній катедрі та й чекає, коли ми з Тоддом прийдемо.

— А що він там робить? — питає Рудий. — Чого це він не з армією?

— Бо то не його стиль, — кажу я. Всі знову дивляцця на мене. — мер не б’єцця. Він править, керує, але не тисне на гачок і не мастить руки, — Анґаррад відчуває мою знервованість і трохи ступає вбік. — Інші люди роблять це за нього.

А ше, ховаю у своєму Шумі, він хоче зі мною поговорити.

Шо, у певному сенсі, гірше за війну.

— І ти його тіпа скинеш, так? — питає капрал, схрестивши руки.

— Він просто чоловік, — кажу я, — а чоловіка можна перемогти.

— Він не просто чоловік, — відповідає Рудий, — кажуть, що він використовує Шум як зброю.

— А якщо підібратися надто близько, він контролюватиме твій розум, — каже Землистий.

Іван пирхає.

— Ну це просто бабині казочки. Не може він такого роби…

— Може, — кажу я, і всі очі знову повертаються до мене. — Він може вдарити Шумом, і це пекельно болить. Він може зазирнути в розум і заставити робити і казати, шо він хоче. Так, він це все може.

Всі витріщаються на мене, думають, чи перейду я до чогось кориснішого.

— Але я думаю, для цього йому потрібен зоровий контакт…

— Ти думаєш? — перепитує Рудий.

— Крім того, удар Шумом не вбиває і може вдарити лише одну людину за раз. Усіх він не подужає, якщо прийдемо разом.

Що я приховую у своєму Шумі, то це його силу — оту потужну силу, з якою він вдарив мене оце допіру в Залі.

Він давно працював над цим, гострив свою зброю.

— То все не так важливо, — каже Землистий, — головне, що в нього своя варта. Тож ми підемо хіба на смерть.

— Він на те і розраховує, що ви мене приведете, — кажу я, — можемо проминути варту і пройти аж до нього.

— А чого б це ми мали піти за тобою, лейтенанте? — питає капрал, саркастично підкреслюючи моє звання. — Який наш інтерес?

— Свобода від тиранії! — каже Іван.

Капрал закочує очі. І він такий не один.

Іван пробує ще раз:

— Бо як тільки мера не стане, владу візьмемо ми.

Цього разу Лі закочує очі, але Землистий питає:

— А хто захоче, щоб ним правив Президент Іван Ферров?

Він каже це так, шоб викликати сміх, але ніхто не смієцця.

— А як щодо Президента Г’юїтта? — питає Іван із дивним блиском у погляді.

Капрал Пузій пирхає і повторює:

— Він хлопчик.

— Не хлопчик, — кажу я, — уже ні.

— Він взагалі єдиний, хто готовий іти проти Президента, — каже Іван, — а це чогось та вартує.

Вартові перезираються. Я чую всі питання в їхньому Шумі, торохтіння їхніх сумнівів, самопіттвердження страхів, у їхньому Шумі я чую ідею поразки.

Але в їхньому Шумі я також чую можливий порятунок.

— Якшо допоможете, — кажу я, — з мене ліки.

Це затикає всіх.

— Ти можеш? — каже Рудий.

— Нє, — відповідає капрал, — Блефує.

— Ліки складені в підвалах собору, — кажу їм, — я сам бачив, як мер їх туди складав.

— А чо’ це ти далі називаєш його мером? — питає Землистий.

— Ходімо зі мною, — кажу їм, — допоможіть його ув’язнити і дістанете стільки ліків, скільки зможете взяти, — тепер вони до мене вже дослухаюцця, — час Притулку знову стати Притулком.

— Він позабирав ліки в цілої армії, — каже Іван, — якщо скинемо Президента і дамо їм ліки, кого, як думаєте, вони стануть слухати?

— Не тебе, Іване.

— Ні, — відповідає Іван, знову скоса зиркаючи на мене, — але, можливо, його.

Чоловіки поглядають на мене, вони бачать, як я сиджу на Анґаррад, із рушницею, у запорошеному однострої, і слухають мою ідею, мої обіцянки, а їхній Шум шелестить як скажений, бо кожен запитує себе: невже він дійсно в такому відчаї, щоби піти на це?

А я думаю про Віолу, котра сидить у Залі, сидить там — і вона одне, що я хочу врятувати, одна-єдина, і вона для мене все, тож заради неї я і зроблю все.

Я думаю про неї і, здається, точно знаю, як їх переконати.

— Всі жінки вже тавровані, — кажу їм, — тож, як гадаєте, хто буде наступний?

Лі знімає останні пов’язки з ноги Віоли, коли я повертаюся, її лице вже не таке зболене.

— Можеш стояти? — питаю.

— Хіба що трошки.

— Байдуже, — кажу, — Анґаррад надворі. Вона відвезе вас із Лі до Відповіді.

— А ти? — питає Віола, сідаючи.

— А я з ним зустрінуся, — кажу, — і знищу його.

Нарешті вона сідає, отепер по-справжньому.

— Я йду з тобою, — негайно каже Лі.

— Ні, не йдеш, — пояснюю йому, — ти кажеш Відповіді відкликати атаку і розповідаєш їм, як працює нянечка Койл.