П’ять ярдів, десять, п’ятнадцять, двадцять...
До коралових рифів тепер було сорок ярдів. «Секатур» їх, певно, вже проминула. Бонд затамував дихання. Тепер, напевно, було вже по шостій. Що сталося з тією клятою міною? Бонд гарячково почав молитися. Боже, збережи нас! — сказав, нахилившись до води.
Раптом відчув, як трос під ними натягнувся.
— Дихай, Солітер! Дихай же! — закричав Бонд, коли вони пірнали під воду, зі шумом розсікаючи її.
Тепер вони мчали на виступи рифів.
Відбулася невелика заминка. Бонд припустив, що параван налетів на якийсь виступ у коралових заростях. Їхні тіла знову міцно переплелися в смертельних обіймах.
До проходу залишалося тридцять ярдів, двадцять, десять...
«Боже мій, — подумав Бонд. — Нам таки слід буде це пережити». Він напружив м’язи, щоб витримати зіткнення й наступний пронизливий біль, і притиснув Солітер до себе, щоби хоч якось її захистити.
Раптово наче могутній кулак садонув йому під дихало й підняв Солітер над поверхнею моря так, що вона буквально вискочила з води, а потім знову впала на нього. За мить сліпуча блискавка пронизала небо, і пролунав оглушливий вибух!
Вони завмерли на воді, й Бонд відчув, що не ослаблий канат тягне їх на дно. Ноги під Бондом утратили силу, і вода хлинула в його роззявлений рот.
Саме це і привело Бонда до тями. Він почав різко відштовхуватись у воді ногами, і вони зі Солітер випірнули на поверхню. Дівчина каменем повисла у нього на руках. Бонд відчайдушно молотив воду навколо себе, безперестанку озираючись та підтримуючи голову Солітер у себе на плечі.
Перше, що він побачив, — рифи були вже не далі, ніж за п’ять ярдів од них. Якби не ці скелі, їх би давно змило вибуховою хвилею. Бонд відчув водоверть під ногами. Він відчайдушно чинив спротив течії, жадібно хапаючи ротом повітря. Його груди пекли від напруги, і в очах у нього стояв червоний туман. Канат тягнув його на дно, а волосся дівчини, набиваючись йому в рот, заважало дихати.
Раптом Бонд відчув, як гострі корали дряпають йому ноги. Він відчайдушно намагався зачепитися за щось ногами, дедалі сильніше обдираючи шкіру. Але болю майже не відчував.
Тепер він обідрав шкіру вже й на спині та руках. Борсався, намагаючись виплутатись, у легенях аж пекло від напруження. Підошви торкнулися килима з голок. Він доклав усіх сил, аби стати на нього й не піддатися водоверті. Йому вдалося таки втриматися, і спиною він відчув скелю. Задихаючись, обперся об неї, і кров зафарбувала воду довкола. Відчував холодне, майже безживне тіло дівчини поруч із собою.
На мить він із вдячністю Господові перепочив, й очі його були заплющені. Бонд безперестанку кашляв, і кров із силою пульсувала в жилах. Він намагався якнайскоріше прийти до тями. Перше, про що подумав, це про кров навколо них. Але здогадався, що велика риба не протиснеться крізь рифи. Та, зрештою, Бонд ніяк не міг цьому зарадити.
І тоді поглянув на море.
Яхти ніде не було видно.
Високо у небі завис, схожий на гриб, стовп диму, який Вітер-Лікар поступово відносив у бік острова.
Усюди плавали якісь речі, різні уламки, й кілька голів з’являлося на поверхні там і сям, а море довкруж було всіяне черевцями оглушеної чи то дохлої риби. У повітрі завис запах вибухівки. І посеред усіх цих уламків на хвилях мирно погойдувався, кормою вниз, червоний параван, прив’язаний до каната; інший кінець його покоївся десь на дні. Фонтани бульбашок раз у раз з’являлися на дзеркальній поверхні моря.
До кола з людських голів та мертвої риби швидко наближалися перші трикутні плавники акул. Їх прибувало все більше і більше. Бонд помітив огидну пащу, яка вхопила щось на воді та швидко зникла зі здобиччю. Хватонувши ласий шматок, акули здіймали купу бризок. Раптом у повітрі мелькнули дві чорні руки і тут же зникли. Почулися розпачливі крики. Ще кілька пар рук заходилися затято молотити по воді, намагаючись дістатися скель. Один із чоловіків різко зупинився, намагаючись влупити тильним боком долоні рибину. Потім руки зникли під водою. Чоловік заволав, і його тіло почало смикатись у воді. Баракуда таки дістала його, — мелькнуло в затуманеному мозкові Бонда.
Утім, одна з голів таки наближалася до рифів, намагаючись зачепитися за скелю, де стояв Бонд і буруни омивали його торс, а волосся Солітер хвилями спадало йому на спину.
Це була велика голова, і кров, заливаючи обличчя, струменіла з чималої рани на круглому лисому черепі.
Бонд мовчки спостерігав за головою.
«Містер Біґ» незграбно плив брасом, здіймаючи стільки бризок, що здатний був привабити до себе будь-яку «незайняту» рибу.
Бонд гадав, чи вдасться тому доплисти. Але Бондові очі звузились, а дихання заспокоїлося, коли він побачив, що тут вирішуватиме безжальне море.
Величезна голова наближалася. Бонд міг уже бачити вищирені в агонії зуби та божевільний погляд. Кров заливала вирячені очі. Бонд майже виразно чув калатання велетенського хворого серця під сірувато-чорною шкірою. Чи витримає воно, поки «наживка» не буде з’їдена?
