Вона лежала горілиць на підлозі, розкинувши руки. Це таки була Рая Лисиця – я ж сьогодні старанно вивчав її фотографії. Вона, поза сумнівом, була мертва, причому померла зовсім недавно.
За останній тиждень у цій історії з'явився вже другий труп, на обидва натикаюся я. Але смерть Раї Лисиці точно ніхто не збирався видати за нещасний випадок.
Її вдарили в живіт ножем.
Ніж валявся біля тіла. Лезо темно-багряне від крові.
Руками нічого не чіпати.
Щойно це попередження стрельнуло мені в мозок, як я витягнув із лівого рукава шкірянки рукав светра, стиснувши ліву руку в кулак і трохи зігнувши її в лікті. Потім, підтримуючи вивільнений рукав, заходився швидко витирати зовнішню дверну ручку, час від часу зиркаючи на жіночий труп у передпокої.
Міліцію я викличу, але хвилин за п'ять. Із автомата. Досить з мене міліції за сім останніх днів. Навіть Хмара не врятує – адже я не подзвонив йому і нічого не розказав. З іншого боку – що я міг йому розказати? Ділитися з майором міліції, який затято ганяється за наркоманами і хоче притиснути до нігтя Романа Каракая, своїми припущеннями та фантазіями, навіяними історіями із життя та творчості німфоманок і сексуальних меншин? Грузин пошле мене на хер, і буде правий.
Так що від прямих контактів з міліцією тепер краще ухилитися.
На старанне витирання дверної ручки пішло не більше тридцяти секунд, тільки я все одно не встиг. Двері під'їзду рвучко відчинилися, пройму заступила темна висока постать.
Я відсмикнув руку.
Постать посунула на мене, і тепер, при світлі лампочки, я розгледів високого незнайомця у плащі з піднятим коміром. За ним сунув ще один, приблизно на півголови нижчий і лисий.
– Карний розшук, – відрекомендувався Плащ. – Повернися, тримай руки перед собою.
– Я…
– Верхівка від буя, – обірвав Лисий, висуваючись на перший план. – Став, бля, повернувся, нах, мордою до стіни!
– Подзвоніть майору Хмарі! – все ж таки промовив я пароль, який уже виручив мене два дні тому. – Міський главк, відділ наркотиків! Він усе пояснить!
Лисий рвучко схопив мене за руку. Ривок. Хруснуло. Від болю скреготнули зуби, я не стримав зойк. Наступним рухом Лисий впечатав мене писком у стіну, роз'юшивши при цьому ніс. Хвацькими ударами ноги розсунув мої ноги на ширину плечей, вільною рукою обшукав і знайшов за паском пістолет.
– Оп-паньки! Гля! – Я не бачив, але розумів – Лисий показує знахідку своєму напарнику.
– Дозвіл є, правда? – байдуже запитав Плащ, наперед знаючи відповідь. – Чи запитати в майора Хмари з відділу наркотиків? Він усе пояснить, правда?
– Це не його волина, – гигикнув Лисий. – Він знайшов. Тут, перед дверима. І в міліцію ніс. Нє? – Він рвонув мою полонену руку вгору, плече знову пронизав різкий біль.
– Дай сюди, – звелів Плащ. – Отак, тепер пускай його.
Лисий послабив хватку. Я відліпився від стіни, витер носа тильним боком долоні. Кров. Шморгнув, намагаючись хоч так зупинити її.
– Та-ак, – Лисий тим часом зазирнув усередину квартири. – Жіночий труп. Кримінальний. Ти його так само знайшов, як і пістолет? Стояв тут, двері витирав.
– Він виходив із квартири, – зробив висновок Плащ. – Виходив і нищив сліди після себе. Наш клієнт. Ходи, з нами поїдеш. Воруши копитами.
– Звідки ви взялися? – вирвалося у мене. – Куди це – з вами? Мої документи в кишені куртки, а ваші де?
– Грамотний, – зробив висновок Плащ. – Покажи документи.
Я поліз у кишеню по посвідчення, але тут же виявилося – прохання стосувалося не мене. Лисий, зайшовши мені за спину, несподівано дав сильного штурхана. Від удару я втратив рівновагу і не впав під ноги Плащу лише тому, що встиг учепитися за бильця сходів. Ось які документи чи, швидше, вірчі грамоти мав на увазі Плащ. Цих документів з мене цілком вистачило.
Вони – не карний розшук.
Вони навіть взагалі не менти.
Вони дуже швидко прийшли сюди. Мабуть, чекали, поки я зайду в під'їзд, дали мені час відчинити двері і наткнутися на труп. Не здивуюся навіть, якщо хтось із них завдав Раї Лисиці смертельного удару ножем.
Шукаючи Наталю Зиму, я знову нарвався на серйозні неприємності.
А головне – ці двоє не особливо й приховували, ким є насправді. Правда, за великим рахунком, вони могли справді бути ментами – двоє башибузуків у районному відділенні, котрі грали зі мною в «слоника», були справжніми працівниками міліції. Ці теж могли працювати на Каракая і бути перевертнями в погонах.
Але погони все ж таки зобов'язують навіть перевертнів: жіночий труп зі слідами насильницької смерті не може сприйматися ментами так відверто байдуже. Кому-кому, а мені це точно відомо. Значить, для цієї парочки трупом більше, трупом менше – жодної різниці. Отже, я теж скоро стану трупом. До цього йде.
– Спокійно, – ніби прочитав мої думки Лисий. – Нічого з тобою не буде. Просто поясниш свою поведінку одним серйозним людям.
– Яким людям? – я вперто хорохорився.
– Побачиш. Топай у машину.
Я рухався попереду. Мої ангели смерті – за мною.
