А тоді несподіваними для себе розміреними та по-математичному чіткими рухами відчинив бардачок, витягнув пістолет – під руку попалося дуло – і з розвороту влупив ним по лобі Лисого, який саме, чортихаючись, розпрямлявся і за мить попер би на мене. Куди влучив – не побачив. Рукоятка «тетешника» луснула об щось лунке. Крик болю дав зрозуміти, що я не промазав.
А наступним рухом я вже відчиняв дверцята зі свого боку, викочуючись із машини.
Ривком перетнувши шосе, я чимдуж погнав до лісу.
Я навіть не біг – нісся величезними, наскільки міг, стрибками, при цьому ще й пробуючи петляти, мов заєць. Цей простенький маневр виявився доречним – за спиною гримнуло раз, потім – ще раз, іще. Над головою щось свиснуло, на мить обдавши маківку чимось гарячим. У мене ще ніхто ніколи в житті не стріляв, і розуміння цього шморгнуло батогом – я рвонув ще швидше.
Позаду знову бахнуло, тепер куля чваркнула біля правого вуха, я рвонувся вліво, втратив рівновагу і впав на вологу землю. Перекотившись через голову і при цьому не впустивши пістолет, я знову скочив на ноги. До рятувальних дерев лишалося метрів зо три, цю відстань я подолав двома стрибками, і коли вже стовбур сосни був поруч, ліва нога втрапила в якусь ямку, підвернулася – знизу до коліна ногу пронизав різкий біль. Я знову завалився на прілу березневу траву, заповз за стовбур, який виявився не надто товстим, і тільки тепер глянув, що робиться за спиною.
Переслідувачі розділилися. Лисина бовваніла ліворуч від мене – він саме переходив шосе. Поли плаща розвівалися з правого боку, і цей переслідувач був набагато ближче до мене, ніж його лисий напарник. Вони гнали мене вправно і грамотно. Головне, що саме в цей час у бік Києва та у протилежний бік, до Обухова, проїхало два легковики. Те, що відбувалося зараз на дорозі, не привернуло нічиєї уваги.
На шосе під Києвом чого тільки не трапляється…
Перевівши подих, я притиснувся до стовбура, виставив перед собою руку з пістолетом. У живу людину стріляти не доводилося, хоча в тирі практикувався як по стоячих, так і по рухомих мішенях. Ураховуючи критичність ситуації, я дивувався сам собі – не просто готовий палити в людину, а й при цьому поводжуся цілком професійно, навіть не забуваю в запалі гонитви зняти «тетешник» із запобіжника. Стріляти влучно в такій ситуації я навіть не мрію. Тут треба показати цим двом убивцям, що жертва теж може огризнутися. Це навряд чи відразу зупинить їх, проте змусить зважити на те, що «клієнт» озброєний.
Рука зрадницьки труситься. Від викиду адреналіну взагалі колотить усе тіло. Дуло наводжу просто на Плаща, навіть не намагаючись скільки-небудь влучно прицілитися. Пістолет гуляє разом із рукою, та все ж таки я тисну на спуск.
Дуло мого пістолета плюнуло вогнем. При цьому рука смикнулася, зрадницьки розтиснулася, пістолет випав мені під ноги. Зате потрібного ефекту я досяг: Плащ присів і кумедно порачкував убік, а Лисий – той взагалі з розгону впав на землю і перекотився, стрельнувши у відповідь. Отже, вони мене бояться! Ну, нехай так – побоюються. Тепер хоча б не пертимуть напролом, у психічну атаку.
Нахилившись і піднявши пістолет, я розвернувся і покульгав у глиб лісу.
Перелому нема. Там тільки вивих, з яким не дуже-то й побігаєш. Та й куди бігти, я не мав жодного поняття. Тутешні місця зовсім не безлюдні. Наткнутися на санаторій або чийсь заміський особняк із охороною – раз плюнути. Ось тільки не факт, що ця сама охорона вчасно прийде мені на допомогу. Тим більше не факт, що мої переслідувачі злякаються охорони. Мені раптом стукнуло в голову, що в обох таки можуть бути, навіть напевне є серйозні документи. Якщо не працівників міліції, то якоїсь приватної служби охорони. Те, що мені їх не показали, ще нічого не означає. Переді мною вони особливо й не крилися. Але якщо доведеться видряпувати мене з-під чийогось досить умовного захисту, такі документи дуже знадобляться.
До того ж, усі довколишні охоронці, кого б вони не охороняли і кому б не служили, мають одну дуже цінну рису характеру – вони ніколи не запитають зайвого і не поцікавляться тим, що виходить за межі їхніх службових обов'язків. Вони стережуть спокій депутатів та мільйонерів. Нічия більше особиста безпека їх зовсім не переймає.
Через біль у вивихнутій нозі рухатися між деревами зграбно я не міг. Час від часу озирався на бігу. Переслідувачі не відставали. Обох одразу я не бачив, але то з лівої, то з правої сторони майоріла постать. Притулившись до якогось соснового стовбура, я знову вистрілив, не цілячись. У відповідь ахнули постріли відразу з двох боків. Зціпивши зуби, я побіг далі.
Хоча побіг – це сильно сказано. Пошкоджена нога боліла, ступати на неї було неможливо, і мені доводилося, по суті, стрибати на одній правій, спираючись на п'яту лівої, мов на якийсь костур. Далеко я так не забіжу.
