Довкола ще вирувало життя, місто ще не скоро засне. Та кричати, кликати на допомогу не було смислу. По-перше, ніхто не допоможе. По-друге – з мене вишибуть життя просто тут, причому – з мого ж пістолета. Так є хоч маленький шанс протриматися і спробувати виграти час. Хоча час працював не на мене, і взагалі – день сьогодні не мій. Тільки везти себе, мов ягня на бійню, і при цьому мовчати, як те саме ягня, я не міг просто так дозволити.
Машина – синій «опель» – чекала трошки вище, біля сусіднього будинку. Коли я зробив крок до передніх дверцят з боку пасажира, Плащ притримав мене за плече.
– Стоп.
– Що? – озирнувся я.
– Нічого. Тримай, – він щось простягнув мені, я машинально взяв і лиш тепер роздивився – ключі від машини. У вечірній темряві я не міг розгледіти його обличчя, та був переконаний – воно лишилося незворушним. Він просто старанно виконував якусь свою роботу.
– Що це? – дурнувато перепитав я.
– Льодяник, – риторично відповів Плащ. – Сам не бачиш? Сідай за штурвал, покатаєш нас.
– Як це? – я далі нічого не розумів.
– Машину поведеш ти, – пояснив Плащ. – Поїдеш, куди скажемо. Можемо запхати тебе в багажник. Тільки такого наказу не було.
– А який був? – наївно запитав я.
Замість відповіді на перший план висунувся Лисий.
– Ти ще пожвинди мені, лошаро! Сказали тобі – крути бублика, значить – крути, і не вийо…! Бо ти мене, вбивця жінок, ще більше розізлиш.
Навіть якби вони хотіли щось пояснити, то не пояснили б – факт. Але, очевидно, цій парочці дуроломів просто звеліли доставити мене в певне місце. Тільки чому б, справді, не засунути мене в багажник чи не закувати в кайданки і покласти на підлогу машини під ноги комусь із викрадачів? Знаючи, що відповіді на всі ці питання не буде, я покірно взяв ключі й сів за кермо.
Лисий примостився ззаду. У мене за спиною.
Плащ сів спереду. Мій пістолет він недбало кинув у бардачок.
– Крути на Обухів, – звелів він і, простягнувши руку, ввімкнув радіо. У салоні зазвучав «Шансон». – Давай по набережній.
Тепер хоч щось почало прояснюватися. Мене везуть кудись у бік Обухова, тобто – треба виїжджати з Києва. Їхати слід по набережній Дніпра – з Куренівки на Поділ, потім – вздовж річки. Так простіше, пряма дорога. А ось на виїзді з міста в той бік стоїть багато патрулів, у Чапаєвці ціле КПП. Усе ж таки, можна сказати, урядове шосе, на Кончу-Заспу та звідти постійно їздять сильні світу нашого. Значить, мене, полоненого, слід тримати на виду. Навряд чи хто допре, що водій машини і є тим самим, кого захопили в полон. Та й у мене руки зв'язані, виходить, надійніше, ніж наручниками, – кермом.
Якщо я, кермуючи машиною, захочу кудись рипнутися, то в першу чергу зроблю гірше собі. Мої конвоїри правильно вирішили – я не самогубець.
Логіка в усьому цьому якась вивихнута, проте нічого іншого для пояснення дії моїх викрадачів у голову просто не приходить. Вирішивши відкласти пошук пояснень на потім, я зосередився на дорозі. Забивати сторонніми думками голову, коли ти за кермом, не варто.
З носа далі цибеніла кров. Не сильно, проте це все одно заважало – мусив постійно шморгати і вище тримати голову, щоби зупинити кровотечу. Вести машину в такий спосіб було важкувато, хоча цілком можливо. Плащ, помітивши мої страждання, кинув мені на коліна почату упаковку серветок-клінексів. Кивнувши на знак подяки, однією рукою витяг серветку, приклав до носа, витер кров. Зіжмакану серветку запхав до кишені, витяг другу, проробив ту ж саму процедуру. Нічого, стало легше.
Грала музика. Її змінювали рекламні блоки. Мої конвоїри мовчали, хіба що Лисий ззаду час від часу підспівував, коли чув знайому пісню. Я теж мовчки стежив за дорогою.
Скоса поглядаючи на бардачок, де заховався пістолет.
Так, під супровід «Шансону», проминули всі міліцейські пости, і нарешті позначка «Київ» лишилася за спиною. Пройшли Кончу-Заспу, Кончу-Озерну, минули санаторій «Жовтень». Машин ставало дедалі менше, руху цей бік поволі робився менш інтенсивним.
Я нічого спеціального не планував. У мене в голові не було жодних ковбойських планів. Просто чим далі ми від'їжджали від Києва, нехай навіть Обухів – не найвіддаленіший куточок Київщини, тим сильнішим ставав мій страх за своє життя. Я не знав, що зі мною буде і чи не зникну кудись, як Наталя Зима.
Мені не хотілося зникати ось так, без сліду. Я люблю тебе, життя… Я люблю тебе, життя…
Те, що я зробив наступної миті, не було продумано наперед. Я взагалі нічого не думав. Я діяв, керуючись неймовірно зрослим інстинктом самозбереження.
Крутнувши кермо вправо, я одночасно вдавив донизу педаль гальм.
Гальма вереснули. Машину смикнуло, рвонуло. Лисий завалився набік, не втримавшись ззаду. А Плаща кинуло головою вперед на лобове скло. Готуючись до такого ривка, я притиснувся спиною до водійського сидіння, і таким чином мені вдалося втриматися. Побачивши, як Плащ буцнув скло, я додав прискорення його голові, вгативши його в потилицю, ніби вдавлюючи в лобовуху.
