А тоді у зловісному присмерку Фульбра побачив інше судно. Розгойдуване хвилями буремного моря, воно пливло недалеко від баржі, то з’являючись, то зникаючи з очей. І подумав юнак, що те судно могло бути однією з галер, якими зазвичай послуговуються купці, що мандрують від одного південного острова до іншого, вимінюючи свій крам на пахощі, пір’я та цинобру; однак її весла були здебільшого поламані, а повалена щогла з вітрилом похилилася вперед і нависала над провою.
Певний час кораблі прямували далі разом, аж раптом у довколишньому мороці з’явився невеликий просвіток, і у ньому Фульбра угледів гострі та похмурі бескети незнайомого узбережжя, над якими невиразно бовваніли ще гостріші вежі. Баржу та її супутницю-галеру несло просто на скелі, які манячили попереду, і Фульбрі, котрий не міг навіть повернути стерно, почало здаватися, що вони об них розіб’ються. Але, немов якимось чарами, море вщухло так само раптово, як і розбурхалося; запанувало повне безвітря, й з дедалі чистішого неба полилося спокійне сонячне світло, а баржа залишилася лежати на серпастій смузі вохряно-жовтого піску, поміж бескидами та заколисаними тишею водами, і побіч із нею лежала галера.
Приголомшений та зачудований, Фульбра сперся на стерно баржі, а тим часом його раби несміливо виповзли зі сховку, і на палубі галери почали з’являтися люди. І король уже ладен був гукнути тих людей, деякі з яких були вбрані як прості моряки, а інші — як заможні купці. Та перш ніж устиг Фульбра до них озватися, почувся йому сміх чиїхось дивних голосів: високий, пронизливий і якийсь лихий, він, здавалося, спадав звідкись згори; підвівши погляд, побачив юнак чималий гурт людей, що спускався своєрідними сходами, вирубаними у кручах навколо відмілини.
Ті люди наблизилися до берега і з’юрмилися навколо баржі та галери. Незнайомці мали на головах фантастичні тюрбани й були зодягнені в обтислі вбрання, чорні, немов оперення падальників. Їхні лиця та руки були жовтогарячі, ніби шафран; маленькі, розкосі, сланцево-сірі очиці зиркали з-під безвіїх повік, а повсякчас усміхнені губи були викривлені, неначе клинки ятаганів.
Вони мали із собою лиховісну та небезпечну на вигляд зброю — мечі з пилкоподібними лезами та списи з двома вістрями. Дехто з них низько вклонився перед Фульброю та влесливо звернувся до нього, пильно вдивляючись йому в обличчя незмигними очима, таємничого виразу яких юний король ніяк не міг збагнути. Мова їхня була не менш чужинською, ніж зовнішність; вона була сповнена різких і сичливих звуків, й ані король, ані його раби її не розуміли. Але Фульбра звернувся до них м’якою солодкоплинною мовою Йоросу та запитав, як зветься ця земля, до якої його баржу прибило бурею.
Здавалося, що дехто з незнайомців його зрозумів, адже після Фульбриного запитання в їхніх синювато-сірих очах зажевріло світло і один із них відповів королю ламаною мовою Йоросу, відказавши, що земля ця зветься островом Уккастроґ. А по цих словах із посмішкою, в якій промайнуло щось подібне до зачаєного зла, мовець додав, що усі матроси й мореплавці, які зазнали кораблетрощі, знайдуть якнайгостинніший прийом у Ільдрака, короля цього острова.
На таку відповідь юнакове серце закалатало у грудях, бо ж за прожиті роки королю Фульбрі не раз випадало чути численні оповідки про Уккастроґ, й оповідки були не з тих, які могли заспокоїти мандрівця, викинутого хвилями на цей берег. Адже острів Уккастроґ, який лежав далеко на схід від Синтрому, був відомий загалові не інакше як Острів Мучителів. Подейкували, ніби кожного, хто необачно ступив на його берег або ж був викинутий на нього морськими хвилями, мешканці острова ув’язнювали і згодом піддавали нескінченним витонченим тортурам, у заподіянні яких і полягала головна втіха тих жорстоких істот. Ходили чутки, що жодна людина ще не спромоглася врятуватися втечею з Уккастроґу; та багато було таких, які роками скніли у тамтешніх в’язницях і пекельних катівнях, а їхнє животіння підтримували на втіху королю Ільдраку та його поплічникам. До того ж уважалося, що Мучителі були великими магами, які своїми чарами вміли здіймати могутні шторми й робити так, аби судна відносило течією далеко від звичних морських шляхів, а тоді викидало на узбережжя Уккастроґа.
Бачивши, що жовтошкірі люди зусібіч обступили баржу і що врятуватися втечею неможливо, Фульбра попросив негайно провести його до короля Ільдрака. Міркував юнак, що йому варто буде лише назвати Ільдракові своє ім’я та королівський сан, у простодушності своїй гадаючи, що один король, хай який жорстокосердий, навряд чи катуватиме іншого або триматиме його як бранця. А ще цілком могло бути, що в оповідках своїх мандрівники виявляли певну схильність до того, щоб зводити наклеп на мешканців Уккастроґу.
