І тоді шанована мумія Гестайона звернулася до своїх кревних, які стояли навкруги, мовчазні та мляві, й заледве чи усвідомлювали своє визволення. Голос його лунав сухим жебонінням, одначе владно, як голос повелителя, що віддає накази своїм дітям. Зворохобилися мертві імператори й імператриці, немов осіннє листя, звіяне раптовим поривом вітру, і шепіт пройшов по їхніх лавах та полинув далеко за межі палацу, щоб урешті-решт, розійшовшись розмаїтими шляхами того краю, донести Гестайонові слова до усіх ожилих небіжчиків Сінкору.
Усю ту ніч і весь наступний криваво-похмурий день, у мерехтливому світлі смолоскипів й у сяйві сонця, що дедалі слабше жевріло у небі, нескінченне військо поїдених моровицею трупів і обшарпаних скелетів похмурим потоком простувало вулицями Єтлиреома, проходячи палацовою залою, де Гестайон стояв на варті над убитими некромантами. Невпинно сунули вони, наче гнані тіні, втупившись перед собою згаслими, осклілими очима, прагнучи дістатися входу до підземель під палацом і в останій крипті пройти у відчинені двері, коло яких чекав Іллейро, а тоді рушити тисячами сходинок углиб, до краю безодні, в якій, поволі згасаючи, клекотіло полум’я землі. І, сягнувши того краю, вони кидалися вниз, назустріч другій смерті та чистому знищенню у бездонному полум’ї.
Однак і по тому, як усі вже знайшли своє визволення, Гестайон і далі залишався стояти у залитій світлом призахідного сонця залі коло порубаних трупів Мматмуора та Содосми. Там, виконуючи приписи скрижалей, випробував імператор чари прадавньої некромантії, які він віднайшов у пам’яті своїй разом із часткою колишньої мудрості, й наклав на розчленовані тіла чаклунів те саме прокляття вічного життя-у-смерті, яке Мматмуор і Содосма побажали накласти на народ Сінкору. І зірвалися прокльони з поблідлих їхніх вуст, і страхітливо заоберталися відтяті голови, люто блискаючи очима, а кінцівки й тулуби скорчилися на імператорських ложах серед плям запеклої крові. Тоді, не озираючись назад і знаючи, що все зроблено саме так, як від початку було визначено й провіщено, мумія Гестайона залишила некромантів сам на сам із долею, що їм судилася, і втомлено подалася лабіринтом огорнутих нічною темрявою підземель, аби приєднатися до Іллейро.
Отож у супокійному безгомінні, більше не потребуючи слів, Іллейро з Гестайоном пройшли у відчинені двері найглибшого підземелля, й Іллейро ключем із непомерклої бронзи замкнув ті двері за собою. І звідти рушили вони униз гвинтовими сходами, до краю тієї безодні, що пломенилася пригаслими вогнями, і воз’єдналися нарешті зі своїми кревними та своїм народом у завершальній, остаточній нічогості.
А щодо Мматмуора та Содосми, то кажуть, ніби їхні четвертовані тіла ще й донині плазують туди й сюди усім Єтлиреомом, не знаходячи ані впокоєння, ані перепочинку в рокованому їм житті-у-смерті, марно намагаючись знайти у чорному лабіринті глибоких підземель ті двері, які замкнув Іллейро.
Ще до повернення сонця з-за небокраю королівство Йорос обійняла Срібна Смерть. Її пришестя, одначе, було передбачене численними пророцтвами — як древніми, так і нещодавніми. Астрологи стверджували, що ця таємнича недуга, незнана досі на Землі, зійде долу з великої зірки Ахернар211, яка лихим оком наглядала згори за усіма землями південного континенту Зотік; і, поклавши свій зримий відбиток на плоть незліченних людей, вкривши їх лискучою, наче метал, блідістю, моровиця помандрує далі у часі та просторі, віднесена легкими потоками ефіру до інших світів.
Страшна була Срібна Смерть, і не відав ніхто ані способу її поширення, ані засобу зцілення від неї. Швидка, наче той пустельний вітер, прилинула вона до Йоросу зі спустошеного краю Тасуун, наздоганяючи посланців, які щодуху мчали крізь ніч, аби попередити про її наближення. Ті, кого вона спостигла, відчували лютий крижаний холод і вмить ціпеніли, немов овіяні подихом найглибшої безодні. Їхні обличчя й тіла робилися дивовижно білими, починали виблискувати тьмяними сріблястими полисками та заклякали, неначе трупи давно померлих, — й усе це коїлося за якихось кілька хвилин.
Ширилася пошесть вулицями Сілпона та Сілоара, а тоді й Фараадом, столицею Йоросу, линучи у світлі золотих ліхтарів та перебігаючи від обличчя до обличчя, немовби моторошне блискотливе сяйво; і жертви її падали там, де вона їх спіткала, й назавжди залишався на них той смертельний блиск.
