Складалося враження, що в очах мешканців Зул-Ба-Сера Мордіґґіан був божеством милосердним. Доволі дивним видавалося, що йому не приписували жодних особистісних рис. Він був, так би мовити, безликою силою, подібною до стихій — потугою всепоглинною і очисною, неначе вогонь. Його ієрофанти219 були такі самі таємничі, як і він сам; вони жили у храмі й виходили з нього лише для виконання поховальних обов’язків. Ніхто не знав, яким чином їх набирають, але багато хто вважав, що серед жерців є як чоловіки, так і жінки, що давало їм змогу з покоління в покоління поновлювати свою кількість, не вдаючись до зв’язків із зовнішнім світом. Інші вірили, що ті жерці — взагалі не люди, а якийсь орден попідземних істот, які живуть вічно й харчуються трупами, як і сам бог. З оцієї останньої віри кілька років тому навіть постала єресь, нечисленні прибічники якої дотримуються переконання, що Мордіґґіан — то всього-на-всього вигадка жерців, які єдині є пожирачами мерців. Промовивши це єретичне твердження, торговець одразу поквапився з побожним острахом його засудити.
Фаріом іще трохи побалакав із крамарем на інші теми, а тоді подався далі містом, намагаючись іти до храму навпростець, наскільки дозволяли заюрмлені вулиці, що перетиналися під гострими кутами. Юнак не мав якогось осмисленого плану, але прагнув як слід розвідати місцевість. У тому, що розповів йому торговець одягом, була одна подробиця, яка вселяла у молодика впевненість, а саме: відкритість святилища та його приступність для усіх, хто наважиться увійти досередини. Одначе, зважаючи на те, як рідко там бували відвідувачі, Фаріомова присутність могла викликати підозри, а він над усе бажав уникнути сторонньої уваги. З другого боку, ніхто, здавалося, ніколи не чув про жодну спробу забрати тіла з храму — такого нахабства жителі Зул-Ба-Сера навіть уявити собі не могли. Сама зухвалість його задуму могла допомогти юнакові уникнути підозр і досягти успіху в порятунку Ілейт.
Вулиці, якими він зараз простував, почали похило збігати донизу й були вужчими, тьмянішими і звивистішими за будь-які з тих, які він проминав дотепер. На мить юнак був подумав, що заблукав, і вже саме збирався попрохати перехожого спрямувати його на правильний шлях, коли це раптом зі стародавнього провулка просто перед ним вигулькнули четверо жерців Мордіґґіана, які несли чудернацькі, схожі на ноші, погребальні мари зі шкіри та кісток.
На тих марах лежало тіло дівчини, і на хвилю судомного потрясіння та тривоги, яка залишила по собі нестримний дрож, Фаріом подумав, що тією дівчиною була Ілейт. Поглянувши на дроги знову, він побачив, що помилився. Небіжчиця була вбрана в сукню, хай і просту, проте пошиту з якоїсь рідкісної екзотичної тканини. Обличчя тієї дівчини, хоч і бліде, як у Ілейт, було увінчане короною кучерів, подібних на пелюстки важких чорних маків. Її врода, навіть у смерті тепла й принадна, різнилася від світлої чистоти Ілейт, як тропічні лілеї різняться від нарцисів.
Ступаючи якомога тихіше й розсудливо тримаючись на певній відстані, Фаріом пішов назирцем за постатями у поховальних одіяннях та їхньою вродливою ношею. Він бачив, як люди зі сповненою святобливого страху запопадливістю покірно розступалися, звільняючи шлях для мар; чув, як зненацька нишкли гучноголосі гендлярі й покупці, коли повз них проходили жерці. Випадково почувши приглушену розмову двох містян, юнак дізнався, що тією мертвою дівчиною була Арктела, донька Квеоса, високого вельможі та магістрата Зул-Ба-Сера. Вона померла дуже швидко й за дуже таємничих обставин, а лікарі так і не дізналися причини її смерті, що анітрохи не спотворила й не згубила дівочої вроди. Дехто був переконаний, що дівчина померла радше від отрути, яку неможливо було виявити, аніж від недуги; а дехто вважав її жертвою згубного чаклунства.
Жерці прямували далі, а Фаріом продовжував тримати їх у полі зору, наскільки це було можливо у сліпій плутанині вуличок. Шлях ставав дедалі крутішим, але нахил вулиць не давав жодної змоги ясно роздивитися долішні рівні, й здавалося, що довколишні будинки щільніше туляться один до одного, наче намагаються збитися докупи й відсахнутися від краю провалля. Врешті-решт юнак слідом за своїми макабричними провідниками вийшов до чогось на кшталт кругової улоговини в осерді міста, посеред якої бовванів храм Мордіґґіана, самотній та відокремлений від решти середмістя площею, брукованою тьмяним оніксом і жалобними кедрами, зелена глиця яких почорніла, немов огорнута непозбувними тінями гробовища, які заповідали їм у спадок давно мертві епохи.
Громаддя храму було збудоване з якогось дивного каменю того відтінку чорнуватого пурпуру, якого набуває, розкладаючись, плоть; каменю, який однаково твердо відкидав і променисте сяйво полудневого сонця, і світанкову щедроту, і призахідну пишноту. Ця будівля була присадкувата, не мала вікон і формою нагадувала велетенський мавзолей. Її портал у мороці кедрів зяяв могильною пащею.
