Господар із вельми недовірливим виглядом придивився до дівчини, яка лежала, біла й нерухома, неначе зірвана лілея, на ліжку в убого обставленому покої на піддашші.
— У такому разі вам не слід було привозити її до Зул-Ба-Сера, — поважно заявив він тоном, у якому лунала велемудра іронія. — Лікар оголосив її мертвою, а жерцям повідомили про її смерть. Вона мусить бути доправлена до храму Мордіґґіана.
— Але ми — чужоземці, просто зупинилися у цьому місті на нічліг. Ми прибули з краю, що зветься Зайлак і лежить далеко на північ звідси; і цього ранку мали вирушити через Тасуун до Фараада, столиці Йоросу край південного моря. Тож, беперечно, ваш бог не міг би претендувати на Ілейт, навіть якби вона й справді була мертвою.
— Усі, хто помирає в Зул-Ба-Сері, є власністю Мордіґґіана, — повчально правив своєї хазяїн. — Чужоземці не є винятком. Темна паща його храму розверста повсякчас, і ще не було за всі ці роки жодного чоловіка, жодної жінки та жодної дитини, які б її уникли. Усяка смертна плоть у належний час мусить стати поживою для бога.
Від цієї улесливої та лиховісної заяви Фаріома пройняв дрож.
— Чув я дещо про Мордіґґіана, хоч то були лише туманні легенди, які переповідали мандрівці у Зайлаку, — визнав юнак. — Але назву його міста я геть забув, і ми з Ілейт, самі того не відаючи, прибули до Зул-Ба-Сера… Та навіть якби я відав, куди са́ме ми прямуємо, то однаково б узяв під сумнів той жахливий звичай, про який ви мені допіру розповіли. …Що ж це за божество таке, що наслідує гієну та падальника? Авжеж то не бог, а радше якийсь гуль216.
— Добирайте слів, аби не допуститися блюзнірства, — застеріг співбесідник. — Мордіґґіан — старий і всемогутній, як сама смерть. Йому поклонялися на колишніх континентах іще до того, як Зотік піднявся з морських глибин. Саме завдяки цьому богові ми порятовані від розкладу й черви. І коли в інших краях люди віддають тіла своїх небіжчиків усепоглинному вогню, ми у Зул-Ба-Сері віддаємо своїх мерців богові. Святобливим страхом сповнює всякого його святилище, те місце жаху і неторканої сонцем похмурої тіні, до якого жерці Мордіґґіана приносять мерців і складають їх на величезному кам’яному столі, на якому тіла дожидають появи бога з підземного склепу, де той мешкає. Жодна жива душа, окрім жерців, не бачила його на власні очі; обличчя жерців приховані за срібними масками, навіть на руки їхні натягнуто широкі рукавиці, аби ніхто не міг витріщатися на тих, що бачили Мордіґґіана.
— Але ж у Зул-Ба-Сері є король, адже так? То я звернуся до нього зі скаргою проти цієї огидної й жахливої несправедливості! Певна річ, він до мене дослухається.
— Фенквор — наш король, але він не зміг би допомогти вам, навіть якби того забажав. Ваша скарга навіть не буде почута. Мордіґґіан є над усіма королями, і закон його є священним. Але тихо! Жерці його вже прийшли.
Фаріом, чиє серце краялося від могильного жаху та жорстокості тієї долі, яка спіткала їх із юною дружиною у цьому невідомому місті нічних кошмарів, почув лиховісний скрадливий скрип на сходах, що вели на піддашшя. Звук наближався з нелюдською швидкістю, й наступної миті до кімнати увійшли чотири дивні постаті, щільно закутані у похоронні пурпурові одіяння, а на обличчях мали великі срібні маски, вирізьблені у вигляді черепів. Їхню справжню зовнішність було неможливо вгадати, адже достоту, як і натякав господар таверни, навіть руки жерців були приховані від сторонніх очей рукавицями, а пурпурові мантії спадали додолу вільними фалдами, що волочилися за їхніми ногами, неначе розмотані савани. Їх оповивав якийсь неясний жах, і ті макабричні маски були найменшим його складником; жах, природа якого полягала почасти в їхніх неприродних похилих поставах і в тій звірячій спритності, з якою вони рухалися, анітрохи не стримувані своїми незграбними убраннями.
Із собою вони принесли чудернацькі погребальні мари, зроблені з переплетених смуг шкіри та величезних кісток, які правили за раму та держаки. Шкіра була засмальцьована та чорна, немовби на ній вже багато років переносили тіла небіжчиків. Ані слова не мовивши до Фаріома чи господаря й не гаючи часу на жодні формальності, вони одразу попрямували до ліжка, де лежала Ілейт.
Геть збожеволівши від горя та гніву, не зупинений навіть більш ніж грізним виглядом жерців, Фаріом витягнув з-за пояса короткого ножа — єдину зброю, яку мав. Анітрохи не зважаючи на загрозливий окрик господаря, юнак несамовито кинувся на закутані постаті. Він був швидкий та сильний, а до того ще й вбраний у легкий обтислий одяг, який, здавалося б, мав забезпечити йому на якийсь час перевагу над суперниками.
