А тоді з пронизливими, моторошними завиваннями з моря зненацька налетів потужний вітер і, здійнявши попіл та іскри величезною хмарою, схопив їх у вирі та пожбурив просто на Ядара і некроманта. Вони заледве змогли встояти під поривом того вітру, а до їхнього волосся, борід і вбрання позабивалися рештки вогнища, й обох засліпило попелом. Потім вітер повіяв далі, погнавши хмару попелу понад маєтком, завіявши його в усі двері та вікна й в усі покої. І ще багато днів по тому невеличкі вихори праху здіймалися фантомами попід ногами тих, хто проходив його залами; і дарма, що за розпорядженням Улдулли мерці щодня старанно працювали мітлами — здавалося, що дім звідтоді так ніколи й не очистився від того попелу…
Щодо Улдулли, то не так багато залишилося розповісти про його долю: його панування над мерцями було нетривалим. Він повсякчас жив самотою, якщо не брати до уваги померлих, які прислуговували йому, та попелу, що й досі кублився в маєтку, і врешті-решт ним оволоділа химерна меланхолія, що швидко обернулася на безумство. Улдулла більше не бачив у житті жодної мети; й томління смерті нахлинуло на чаклуна, неначе темне потаємне море, сповнене тихого бурмотіння та схожих на тіні рук, готових затягти його на дно, назустріч погибелі. Невдовзі він дійшов до того, що став заздрити мертвим і вважати їхню долю жаданою над усяку іншу, тож, узявши ятагана, яким він скористався, вбиваючи Вачарна, Улдулла увійшов до батькового покою, куди не заходив, звідколи підняв принца Ядара з мертвих. Там, перед яскравим, неначе сонце, ворожбитським дзеркалом, він розпоров собі живота і впав, випатраний, серед пилу та павутиння, що густим шаром укривали все в кімнаті. І, оскільки вже не зосталося жодного іншого некроманта, щоб повернути його принаймні до подоби життя, Улдулла, ніким не потривожений, навіки залишився лежати там, гниючи та перетворюючись на тлін.
А небіжчики і далі працювали у садах Вачарна, не відаючи про Улдуллину смерть, і далі доглядали кіз і велику худобу та, як і раніше, пірнали по перли у темне, бурхливе море.
І Ядар, прикликаний з нічогості до примарного, присмеркового стану існування, жив і працював разом з усіма. Лише туманно пригадував він усі ті різноманітні події, що відбувалися до його смерті; полум’яні дні його юності у Зайрі стали для нього менше, ніж попелом. І та обіцянка, яку дали йому Вачарнові сини, і його надія врятуватися втечею разом із Далілі нині втратили будь-яке значення, а смерть Улдулли він сприйняв лише як зникнення тіні. А втім, його і досі з примарною тугою вабило до Далілі, й щодня він ходив за нею слідом, і знаходив примарну розраду в її близькості; і щоночі він лежав коло неї, і вона сповнювала його примарні сни тьмяною солодкістю. І той швидкоплинний розпач, який мордував його колись, і тривалі тортури бажання й розлуки нині зблякли та були забуті; він розділив із Далілі примарне кохання і тьмяну втіху261.
Чорний Владарю зла та страху, пане усього безладдя!
З твоєї ласки, каже твій пророк,
Чарівники по смерті здобувають нові сили,
А відьми знову дихають в тліні могили
Й такі шаленії снують ілюзії й закляття,
Які лиш ламії злостиві насилають;
Й похованії трупи милістю твоєю утрачають
Свій страхітливий образ, й нечестивеє кохання
Спалахує в огидних склепах серед ночі панування;
Й на твою честь вчиняють упирі офірування —
Кров зі своїх горлянок рясно вивергають,
Немов циноброве вино з великих глеків розливають,
І потопають саркофаги в тім жертовнім узливанні.
