І тієї миті поруч із катафалком з’явилося кілька чоловіків у непримітному вицвілому вбранні могильників, які безшумно увійшли до зали, й ані Тулос, ані решта присутніх у ній не звернули на них уваги. Вони несли новенький тонкостінний бронзовий саркофаг, лише нещодавно злютований та відполірований до блиску. Їхнім обов’язком було забрати небіжчицю з палацу та віднести її до поховальних склепів її родини, розташованих у старому некрополі, який лежав трохи північніше палацових садів.
Тулос уже ладен був закричати, стримати їх, не дати зробити замислене, одначе язик йому заціпенів у роті, а сам він не міг поворухнути жодною кінцівкою. Не відаючи, чи спить, а чи ні, споглядав він, як цвинтарні служителі поклали Ілалоту до саркофага і швидко винесли її з зали, досі не помічені сонними учасниками вакханалії; ніхто не пішов за ними слідом. І лише коли похмурий кортеж віддалився, до Тулоса, який застиг був коло спорожнілих нош, повернулася здатність рухатися. Його думки були мляві й сповнені мороку та нерішучості. Розбитий невимовною втомою, яку, утім, заледве чи можна було вважати неприродною після цілоденної подорожі, він пішов до своїх покоїв і миттєво поринув у сон, глибокий, наче смерть.
Коли Тулос прокинувся, просто у східне вікно пильно зазирав спадний і безформний місяць, що поволі виборсувався з верхівок кипарисів, наче з довгих випростаних відьомських пальців. З цієї ознаки він збагнув, що близилась опівнічна година, і згадав про зустріч, яку йому призначила Зантліча — зустріч, на яку він не міг не з’явитися, не накликавши на себе смертельної неласки королеви. І ще йому з надзвичайною ясністю пригадалося інше побачення… призначене на той самий час, але в іншому місці. Ті дивовижі, що сталися під час Ілалотиного похорону, й ті враження, що у нього тоді виникали, а невдовзі здалися сумнівними й схожими на сновидіння, тепер знову згадалися з усією глибокою переконливістю істини, неначе випалені в його мозку їдкою потравою сну... чи посилені якимось чаклунським чаром. Він відчував певність, що Ілалота справді поворухнулася на ношах і заговорила до нього; що могильники віднесли її до гробниці ще живою. Можливо, її гаданий неживий стан був лише чимось на кшталт каталепсії, або ж вона зумисне вдала власну смерть в останній спробі оживити його пристрасть. Ці думки пробудили в ньому бурхливий жар цікавості й жадання; і знову бачив він її бліду, нерухому, розкішну вроду, що постала перед ним, неначе за допомогою якогось закляття.
Страшенно збентежений, Тулос спустився неосвітленими сходами та коридорами й пройшов до осяяного місяцевим світлом лабіринту садів. Він проклинав несвоєчасну забаганку Зантлічи. Хай там як, казав він собі, а було більш ніж імовірно, що королева, продовживши напуватися міцними трунками Тасууну, вже давно досягла такого стану, в якому буде неспроможна не те що прийти на побачення, а й згадати про нього. Ця думка надала йому впевненості й уже невдовзі з припущення перетворилася в його дивно очамрілому розумі на достеменну істину. Тому він і не поквапився у бік південного павільйону, але натомість заходився нерішуче міряти кроками стежку між тьмяними та похмурими деревами.
З кожною хвилею йому здавалося дедалі менш імовірним, що о такій порі назовні є ще хтось, окрім нього самого, адже довгі неосвітлені крила палацу розкинулися, немов у байдужому ступорі; у садах були самі лише мертві тіні, та ще вітри тонули у нерухомих ставках духмяних пахощів. І над усім, наче величезна бліда маківка, висів місяць, розливаючи на землю свій смертельно-білий сон. Більше не думаючи про побачення із Зантлічею, Тулос, уже не опираючись, віддався тій наполегливій силі, яка тягнула його до іншої мети… Воістину, він був просто зобов’язаний навідатися до склепів і пересвідчитися, хибними чи ні були його припущення стосовно Ілалоти. Либонь, якщо він не прийде, вона задихнеться у закритому саркофазі і її вдавана смерть дуже скоро стане справжньою. І знову, наче промовлені в місяцевому світлі перед ним, долинули ті слова, які вона прошепотіла, а чи йому лише здалося, що прошепотіла, зі своїх погребальних нош:
— Прийди до мене опівночі. Я чекатиму на тебе… у гробниці.
Прискорюючи кроки влад із прискореним серцебиттям, як той, хто поспішає до теплого, всіяного солодким цвітом ложа обожнюваної коханки, він пройшов крізь палацові сади й полишив їх через північну хвіртку, коло якої ніхто не стояв на чатах, а тоді перетнув зарослу бур’янами громадську землю між королівськими садами та старим цвинтарем. І не здригнувшись, ані вжахнувшись, пройшов він у ті повсякчас відчинені портали смерті, де чорномармурові чудовиська з головами гулів пильно вдивлялися в нього огидними, поритими віспинами очима, не змінюючи понурих постав перед пілонами262 гробовища, що вже поволі обсипалися.
