Згідно зі звичаєм, який побутував у стародавньому Тасууні, похорон Ілалоти — придворної пані при королеві Зантлічи, яка сама зробила себе вдовою, — став приводом для великої гульби і тривалих святкувань. Три дні лежала Ілалота, обряджена в урочисті шати, посеред величної бенкетної зали королівського палацу в Міраабі, на погребальних ношах, устелених різнобарвними східними шовками, попід рожевим балдахіном, який міг би запинати собою весільне ложе. Довкола небіжчиці від світання до смеркання, від прохолодного надвечір’я до спекотного досвітку невпинно й неослабно ринули та нуртували гарячкові хвилі похоронних оргій. Вельможі, двірські урядники, вартові, кухарчуки, астрологи, євнухи, усі шляхтянки, придворні пані та рабині Зантлічи брали участь у тому бучному й розгульному бенкетуванні, яке, вважалось, якнайкраще пасувало для вшанування померлих. Співали несамовитих пісень і непристойних пісеньок, і танцівники в запаморочливому шаленстві кружляли під любосні благання невтомних лютень. Вина та міцні трунки потоками лилися з величезних амфор; столи парували ряснотою пряних м’ясних страв, з яких наскладали цілі пагорби і повсякчас їх поповнювали. Питці щедро підносили узливання Ілалоті, й невдовзі тканина її нош так зарясніла плямами пролитого вина, що набула темнішого відтінку. Зусібіч навколо неї, переплівшись у безладних позах або самотою розпростершись долілиць, лежали ті, хто віддався на́дміру любощів або надмі́ру щиро прикладався до чарки. З напівзаплющеними очима та злегка розтуленими вустами, в рожевій тіні, яку відкидала запона катафалка, Ілалота анітрохи не була схожа на небіжчицю, а радше мала вигляд сплячої імператриці, яка безсторонньо владарює і над живими, і над померлими. Багато хто з бенкетарів помітив цей вираз, а також те, що її природна врода якимось дивовижним чином стала ще пишнішою; і дехто казав, що вона має такий вигляд, немов очікує поцілунку коханця, а не поцілунків хробаків.
На третій вечір, коли було засвічено латунні лампи і вгору здійнялися численні язички полум’я, а обрядові гуляння вже добігали кінця, до королівського двору повернувся лорд Тулос, відомий як коханець королеви Зантлічи. Попереднього тижня він від’їздив до західного кордону королівства, щоб навідати свої тамтешні володіння, і ще не чув про Ілалотину смерть. Досі нічого не відаючи, він увійшов до зали, коли сатурналії вже почали вщухати, а полеглі гульвіси значно переважали числом тих, хто ще й досі рухався, пив і бешкетував.
Тулос без особливого подиву окинув оком розгардіяш у залі, адже подібні картини ще змалечку були йому знайомі. А тоді, наблизившись до нош, він із певним здивуванням упізнав ту, що лежала на них. З-поміж численних панянок Мірааба, прихильності яких добивався цей розпусник, Ілалоті вдавалося мати над ним владу довше за більшість, і подейкували, що коли він, зрештою, її зрікся, вона тужила більше за будь-яку іншу. Місяць тому Тулос проміняв її на Зантлічу, яка виявляла йому своє благовоління у вельми недвозначний спосіб, і він покинув Ілалоту, хоча, либонь, і не без жалю: адже роль коханця королеви, дарма що вигідна і не позбавлена приємності, була, втім, дещо небезпечна. Зантліча, на думку загалу, позбулася покійного короля Арчейна за допомогою знайденого у гробниці фіала з отрутою, яка своєю винятковою витонченістю і силою завдячувала мистецтву стародавніх чаклунів. Усунувши перешкоду, королева брала собі численних коханців, і ті з них, які не змогли їй догодити, незмінно знаходили загибель, і то не менш наглу, ніж та, що спіткала Арчейна. Вона була вередлива, понадміру вибаглива, вимагала цілковитої вірності, і це дещо надокучало Тулосові, тож він, пославшись на необхідність залагодити нагальні справи у своєму віддаленому володінні, тішився нагоді перебути тиждень подалі від королівського двору.
А тепер, стоячи коло небіжчиці, Тулос геть забув про королеву. Йому пригадалися літні ночі, солодкі від медвяних пахощів ясмину та від ясминово-білої вроди Ілалоти. Навіть менше за інших міг він повірити, що вона померла: адже її теперішній вигляд аніскільки не відрізнявся від того, якого вона так часто набувала за часів їхніх давніх зустрічей. Щоб удовольнити його примху, вона вдавала млявість і податливість глибокого сну чи смерті; у такі моменти він кохав її з нестримним запалом, до якого не домішувалася бентега від тієї пантерячої жаги, з якою вона зазвичай відповідала на його пестощі або запрошувала до них.
