Сад, посаджений та оброблюваний у такій суворій потаємності та закритий від небесних тіл металевим дахом, був освітлений лише дивовижною полум’яною кулею, що висіла у повітрі над його осердям. Адомфа зі святобливим острахом розглядав цю кулю, адже її природа і походження були для нього таємницею. Дверулас стверджував, що за його велінням однієї безмісячної ночі вона здійнялася з пекельних глибин і звідтоді левітувала в повітрі, підтримувана силами пекла та живлена незгасимим полум’ям того клімату, в якому достигають плоди Тасайдона, набуваючи неземних розмірів і чарівного смаку. Та куля випромінювала багряне світло, і весь сад плавав і коливавсь у ньому, немовби бачений крізь осяйний кривавий туман. Навіть у безпросвітні холодні зимові ночі куля давала м’яке тепло і ніколи не падала, хоча й не мала жодної зримої опори, залишаючись дивовижним чином підвішеною в повітрі; і сад під нею лиховісно й пишно розростався, розкішний і буйний, немов партери у пекельних колах.
Справді, таку рослинність, як у тім саду, не могло виплекати жодне земне сонце, і Дверулас казав, що їхнє насіння мало те саме походження, що й полум’яна куля. Були там бліді роздвоєні стовбури, що з такою силою тягнулися вгору, ніби намагалися вирвати себе з коренем із землі, й розгортали велетенське листя, темне й ребристе, наче крила драконів. Були амарантинові квіти, широкі, мов срібні таці, вони трималися на стеблах завтовшки з людську руку і повсякчас тремтіли.
Не бракувало там й інших химерних рослин — розмаїтих, як сім пекел, і не мали вони жодної спільної риси, крім тих живців, які Дверулас тут і там прищеплював на них за допомогою свого неприродного некромантського мистецтва.
Живці ті були різними частинами та кінцівками людських тіл. Маг довершено і з непохибним успіхом приєднував їх до напіврослинних-напіводухотворених головних стовбурів, на яких вони звідтоді жили й росли, і ними струменіли подібні до іхору соки. У такий спосіб було збережено ретельно дібрані пам’ятки, взяті від безлічі людей, які викликали у Дверуласа та короля відразу чи нудьгу. На пальмових стовбурах, попід схожими на пір’я жмутками листя, неначе величезні чорні кістянки268, висіли грона голів євнухів. Голі, безлисті виткі лози квітли вухами недбалих вартових. Спотворені кактуси були обвішані плодами — жіночими персами, чи, ніби листям, укриті пасмами їхнього волосся. Цілі кінцівки та тулуби були поєднані зі страхітливими деревами. Деякі з великих, наче таці, квіток мали пульсуючі серця, а частина меншого квіту мала в осерді оточені віями очі, які досі розплющувалися й заплющувалися. Й були там інші прищепи, занадто непристойні чи відразливі для того, щоб про них оповідати.
Адомфа простував уперед поміж гібридною рослинністю, яка ворушился та шелестіла при його наближенні. Скидалося на те, що голови трохи оберталися в його бік, вуха тріпотіли, перса злегка здригалися, очі розширювалися та звужувалися, немовби спостерігаючи за його просуванням.
Король знав, що ці людські рештки жили лише млявим рослинним життям, і їхні рухи були обмежені, а можливості менші навіть за тваринні. Зазвичай він роздивлявся їх із допитливістю та хворобливою естетичною втіхою, знаходив у них несхибну принадність, притаманну усьому надзвичайному та надприродному, одначе зараз уперше пройшов між ними хіба що з млявою цікавістю. Адомфа почав передчувати фатальну годину, коли сад з усіма його новими дивами більше не рятуватиме його від невблаганної нудьги.
У самому серці цього дивного королівського саду, там, де серед сонмища рослин ще залишалася кругла ділянка вільного простору, Адомфа натрапив на горбок нещодавно викопаного глинистого ґрунту. Коло нього, повністю оголена, лежала навзнак, ніби мертва, одаліска Тулонея. Біля неї на землі видніли, викладені зі шкіряної торбини, різноманітні ножі та інші знаряддя, а також фіали з рідкими бальзамами та клейкими смолами, якими Дверулас послуговувався для живцювання. З надрізів у гладкій корі рослини, знаної як
