Музика була ледь чутна і далека — здавалося, що вона долинала із самого серця того титанічного міста. Її мелодія була пронизливо солодка й часом нагадувала спів якогось чуттєвого жіночого голосу. А втім, не існувало жодного людського голосу, наділеного такою повнозвучністю, здатного сягати у таку височінь, тримаючи такі ноти, які чомусь навіювали думки про перетворене на музику світло далеких світів і зірок.
Зазвичай я не надто чутливий до музики, подеколи мені дорікали навіть, що я до неї байдужий, однак, не встиг я підійти ближче до міста, як усвідомив, що той далекий звук почав огортати мій розум і почуття дивовижним чаром. Мене потягла вперед якась чаклунська зваба, подібна до співу сирен, аж я геть забув про дивність і можливі небезпеки свого становища; відчув, що якесь мало не наркотичне сп’яніння поволі бере гору над моїм розумом і чуттями.
Не знаю, як і чому, але та музика в якийсь підступний спосіб навіювала мені думки про неозорий, проте досяжний простір і височінь, про надлюдську свободу та радість, вона немов обіцяла мені усі ті неможливі пишноти, які я лише невиразно малював у своїй уяві…
Ліс простирався майже до міських мурів. Визираючи із заростей на узліссі, я побачив фортечні стіни — вони тяжіли наді мною, здіймаючись до небес, — і зауважив бездоганну точність, з якою їхні величезні блоки було припасовано один до одного. Я ховався біля великої дороги, що вливалася в місто крізь відчинену браму, достатньо велику, щоб у неї могли пройти навіть велети. Ніде не було видно жодного вартового, і поки я стояв, усе те роздивляючись, ще кілька високих сяйливих істот промайнуло повз мене сягнистою ходою та увійшло до міста.
З того місця, де я влаштувався, неможливо було розгледіти внутрішній простір за брамою, адже міські мури були навдивовижу грубими. Музика дедалі потужнішим потоком лилася назовні з тих таємничих воріт і немовби намагалася затягти мене досередини, немовби кликала мене, спраглого неймовірних речей, своєю химерною спокусою. Вкрай важко було опиратися тій звабі; важко було зібратися на силі та повернутися до брами спиною. Я намагався зосередитись на думці про небезпеку — але сама ця думка видавалася непевною та нереальною.
Врешті-решт я насилу рушив з місця і дуже повільно та неквапно повернувся назад тим самим шляхом, яким прийшов, аж поки опинився поза межами досяжності тієї музики. Одначе навіть тоді її чари продовжували впливати на мене, неначе дія якогось наркотика; і всю дорогу додому я відчував спокусу повернутися та увійти до міста слідом за осяйними гігантами.
Чи зможу я описати те місто? Я почувався, наче мураха, що повзе велетенськими хідниками серед незміренного Вавилону його будинків, вулиць і аркад. Усюди були колони, обеліски та перпендикулярні пілони схожих на святилища будівель, порівняно з якими величні споруди Теб295 і Геліополя296 видавалися б крихітними. А мешканці того міста! Як їх описати чи дати їм назву?
Я думаю, що ті блискучі істоти, яких я побачив першого разу, не є справжніми мешканцями міста, а лише відвідувачами, які, мабуть, як і я, прибули з іншого світу чи виміру. Справжні мешканці міста також є гігантами, проте вони пересуваються неквапно — врочистою, ієратичною297 ходою. Їхні тіла — оголені та смагляві, а кінцівки — масивні, немов у каріатид, і видаються достатньо могутніми, щоб підтримувати ними дахи та одвірки їхніх власних будівель. Не візьмуся описати їх докладно, оскільки людські слова дадуть уявлення про їхню зовнішність як про щось потворне та незграбне, а ці істоти аж ніяк не є потворами — просто вони розвинулися відповідно до законів еволюції, відмінної від нашої, були сформовані силами та умовами довкілля геть іншого світу.
Не знаю чому, та побачивши їх, я не злякався — можливо, музика одурманила мене настільки, що я вже не відчував страху. При самій брамі стояв гурт цих істот, але, коли я проходив повз них, вони не звернули на мене анінайменшої уваги. Велетенські кулі їхніх темних, схожих на гагат очей були безпристрасні, неначе різьблені очі андросфінксів298, і жодного звуку не злітало з їхніх важких, прямих, безвиразних вуст. Можливо, їм бракувало відчуття слуху, оскільки на їхніх дивних напівпрямокутних головах не було нічого, що за своєю природою нагадувало б зовнішні вуха.
