До хатини я повернувсь, як сновидець. Пережита пригода здавалася, та й досі здається мені неймовірною і нереальною; втім, вона затьмарила все інше, проникла у мої думки та запанувала над ними. Можливо, записавши цю пригоду на папері, я зможу бодай трохи позбутися думок про неї. Ще ніколи зі мною не ставалося нічого, що так сильно порушило б звичний плин мого життя, і сам світ навколо мене здається не набагато менш неймовірним і жахливим, аніж той, до якого я цілком випадково проник.
Але зрештою, один процес теоретично міг би відбуватися так само просто, як і другий. Головне заперечення на мої міркування можна сформулювати так: яким чином хтось може пересуватись у вакуумі вгору або вниз, назад або вперед? Ця проблема спантеличила б і людину, наділену тямущістю Айнштайна, і я відчував, що не зможу навіть наблизитися до істинного її розв’язання.
Крім того, я боровся зі спокусою повернутися до того виміру, бодай для того, аби переконати себе, що усе це насправді зі мною сталося. Але чому б мені, власне кажучи, не повернутися? Зрештою, мені випала нагода, якої досі не було даровано ще жодній людині, і годі навіть уявити собі ті дива, які я побачу на власні очі, й таємниці, про які дізнаюся. За цих обставин мій нервовий трем є неприпустимо дитинним…
II. Титанічне Місто
Цього разу я сміливо спустився схилом і, тримаючись, скільки мав змоги, під покровом химерної пурпурової та жовтої рослинності, крадькома рушив у бік міста, що бовваніло попереду. Усе навколо було навдивовижу безгомінне; навіть вітер не зітхав серед екзотичних дерев, високі та прямі стовбури й горизонтальне листя яких немовби намагалися наслідувати строгі архітектурні лінії циклопічних будівель.
Пройшовши зовсім небагато, я натрапив на лісову дорогу — дорогу, вимощену велетенськими кам’яними блоками, кожен площею щонайменше двадцять квадратних футів294. Дорога вела до міста. Якийсь час здавалося, що той шлях покинутий, що ним, можливо, вже ніхто не користується; я вже навіть наважився був пройтися ним, аж раптом почув позад себе якийсь звук і, обернувшись, побачив, як у мій бік прямує кілька дивовижних істот. Охоплений жахом, я відскочив назад і сховавсь у гущавині, звідки спостерігав, як ті створіння проходять повз, і налякано запитував себе, чи встигли вони мене побачити. Вочевидь, мої страхи були безпідставними, адже ті істоти не кинули на мою схованку навіть побіжного погляду.
Мені важко описати чи навіть відновити у пам’яті їхній вигляд, оскільки ті стрічні істоти були геть відмінні від усього, про що́ ми звикли думати як про людей чи тварин. Були вони, либонь, по десять футів заввишки й пересувалися колосальними кроками, такими сягнистими, що вже за мить зникли з мого поля зору за поворотом дороги. Їхні тіла були яскраві та блискучі, неначе закуті у щось на кшталт обладунків, а голови опоряджені високими та хвилястими відростками опалових відтінків, які погойдувалися над ними фантастичними плюмажами, проте могли бути антенами чи іншими незнаними органами чуття. Тремтячи від хвилювання та подиву, я рушив далі крізь пишнобарвний підлісок. Пробираючись уперед, я вперше помітив, що навколо не було жодної тіні. Світло сіялося з кожної латочки безсонячного бурштинового неба, наповнюючи усе довкруги м’яким рівномірним сяйвом. Усе було нерухоме та безгомінне, як і раніше, й ніщо в усьому цьому надприродному ландшафті не свідчило на користь того, що тут існує птаство, комашва чи будь-яка форма тваринного життя.
Утім, наблизившись до міста на відстань милі — наскільки взагалі можна було судити про відстань у краї, де пропорції усього сущого були геть незнайомі, — я завважив щось, що спершу відчувалося радше як вібрація, аніж як звук. Мої нерви пройняв якийсь дивний трем, тривожне чуття якоїсь незнаної сили чи еманації, що прокотилася усім тілом. Усе це відчувалося за якийсь час до того, як я почув саму музику, але, вловивши її звуки, мої слухові нерви одразу ж ототожнили її з тією вібрацією.
