Я йшов на звук музики, яка ще й досі була далекою і, здавалося, ставала гучнішою. Невдовзі мене наздогнало декілька тих істот, яких я раніше бачив на дорозі перед міськими мурами; вони швидко проминули мене і зникли в лабіринті будинків. За ними слідом ішли інші істоти, не такої гігантської статури і без тих яскравих надкриль чи то обладунків, які мали перші побачені мною створіння. Тоді над моєю головою пролетіли біч-о-біч дві істоти з довгими напівпрозорими, помережаними плетивом вен ребристими крилами кольору крові та швидко зникли з очей слідом за рештою. Їхні обличчя, на яких виділялися органи невідомого призначення, не скидалися на обличчя тварин, і я відчув певність, що то були істоти високого рівня розвитку.
Я бачив сотні тих повільних, урочистих створінь, яких визнав за істинних мешканців міста, але жодне з них, схоже, мене не помічало. Певна річ, вони звикли бачити набагато химерніші та незвичніші форми життя, ніж та, яку мало людство. Поки я йшов уперед, мене наздогнали десятки неймовірного вигляду створінь, й усі вони простували до того ж місця призначення, що і я, немов їх вабила та сама мелодія, подібна до співу сирен.
Усе далі й далі заглиблювавсь я у безмір колосальної архітектури, проваджений тією далекою, невагомою, опійною музикою. Невдовзі я зауважив, що з проміжками в десять чи більше хвилин в її звучанні відбувається щось на кшталт відпливів і припливів, коли воно навпереміну то слабшає, то гучнішає, але непомітно і поступово та музика ставала дедалі солодшою та ближчою. Я запитував себе, як їй вдається проникати крізь той заплутаний лабіринт кам’яних будівель і бути чутною за міськими мурами…
Певно, я пройшов чимало миль у нескінченному мороці прямокутних споруд, які нависали наді мною, ярус над ярусом здіймаючись у жахливу височінь, до самого бурштинового зеніту. А тоді, врешті-решт, я дістався самого серця міста та його таємниці. Разом із тими химерними істотами, що простували попереду й позаду мене, я вийшов на велетенську площу, в центрі якої височіла схожа на храм споруда, колосальні розміри якої перевершували решту будівель. Саме з її багатоколонного входу лилася та владно-пронизлива й гучна музика.
Коли я входив до коридорів тієї будівлі, мене пройняв трепет, який відчуває той, хто наближається до святая святих якогось ієрархічного таїнства. Ті, що, певно, прибули з багатьох різних світів або вимірів, йшли разом зі мною і переді мною, рухаючись попід титанічними колонадами, на стовпах яких були вирізьблені руни, що не надавалися до розшифрування, та загадкові барельєфи. Темні колосальні містяни стояли чи блукали тут і там, поглинуті, як і решта, своїми власними справами. Жодна з цих істот не говорила ані до мене, ані одна до одної, і хоча декілька з них кидали на мене зацікавлені погляди, та загалом мою присутність, очевидно, сприймали як належне.
Не існує слів, якими можна було б передати те незбагненне диво, свідком якого я був. А музика! Мої намагання описати її теж зазнали цілковитої поразки. Це було так, немов якийсь чудодійний еліксир обернули на звукові хвилі — еліксир, який наділяє кожного, хто його скуштує, даром надлюдського життя та піднесеними, прекрасними снами, якими снять Безсмертні. Я поступово наближався до потаємного джерела тієї музики, і її звуки, подібно до якогось божественного сп’яніння, дедалі сильніше огортали мій мозок. Уже й не знаю, яка туманна засторога спонукала мене заткати вуха ватою, перш ніж іти далі. Зробивши це, я, втім, і далі чув музику, і далі відчував її своєрідну проникливу вібрацію, проте її звук надалі став приглушенішим, і його вплив на мене зробився менш потужним. Не випадає сумніватися в тому, що я завдячую життям цьому простому та прозаїчному запобіжному заходові.
На якийсь час нескінченні ряди колон занурились у темряву, нагадуючи внутрішній простір довгої базальтової печери, а тоді я помітив, що на певній віддалі попереду на підлозі та стовпах замерехтіло м’яке світло. Невдовзі те світло перетворилося на сяйво, що заливало все навколо, немов у самому серці цього храму засвітили гігантські лампи; і вібрації незбагненної музики ще дужче застугоніли моїми нервами.
Коридор закінчився чертогом неосяжних, безмежних обширів, стіни та стеля якого неясно видніли у непозбувних тінях. У самому його центрі, посеред вимощеної велетенськими блоками підлоги, зяяла кругла яма, над якою злинав фонтан полум’я, що, поволі довшаючи, здіймався у височінь одним безперервним струменем. Це полум’я було єдиним джерелом світла і водночас джерелом тієї несамовитої неземної музики. Навіть попри те, що мої вуха були навмисно оглушені, мене однаково звабила пронизлива зоряна мелодійність того солодкозвучного співу; і я відчув чуттєву принадність і запаморочливе піднесення.
