Мої розумові процеси були притуплені, болісні та сплутані до краю, але ось я усвідомив, що лежу на розтрощеній та похиленій мощеній підлозі, серед упалих гігантських кам’яних блоків. Наді мною крізь зубчасті уламки повалених стін, які більше не підтримували колосальної бані, лилося мертвотно-бліде світло. Поблизу себе я побачив якусь курну яму, від якої через усю долівку простяглася крива розколина, подібна до утвореної землетрусом ущелини.
Якийсь час я ніяк не міг упізнати цього місця, але зрештою, важко перебираючи думки, збагнув, що лежу в перетвореному на руйновище храмі Ідмоса, і що та яма коло мене, з якої струменіли їдкі сірі випари, була тією самою, з якої донедавна здіймався фонтан Співочого Полум’я. То була картина дивовижної руйнації й спустошення: ворожий гнів, який упав на Ідмос, повалив усі стіни, усі пілони цього міста. Лежачи серед архітектурної руїни, порівняно з якою рештки Она310 та Анґкора 311видалися б щонайбільше купами жорстви, я втупився поглядом у сплюндровані небеса.
Ціною геркулесових зусиль я відвернув голову від ями, що курилася тонкими, повільними цівками чаду, які примарними кільцями клубочилися там, де ще недавно зринало у височінь і співало бурхливе зелене Полум’я. І лиш тоді я помітив своїх супутників. Енґарт, досі непритомний, лежав неподалік від мене, на відстані руки, а одразу за ним я розгледів бліде перекошене обличчя Еббонлі, ноги та нижня частина тулуба якого були причавлені грубим і розтрощеним підніжжям поваленої колони.
Немов у якомусь нескінченному нічному кошмарі прагнув я скинути із себе той тягар інертності, що свинцевою вагою притиснув мене до підлоги. Доклавши неабияких зусиль, я таки спромігся струснути той безрух, а тоді вкрай болісно та повільно звівся на ноги і підійшов до Еббонлі. Мені вистачило побіжного погляду, щоб визначити, що Енґарт не зазнав ушкоджень і незабаром має прийти до тями, але Еббонлі, причавлений масивним монолітним каменем, швидко помирав, і навіть за допомогою дюжини чоловіків я не зміг би звільнити його з цього ув’язнення чи зробити щось, аби хоч якось полегшити його агонію.
Коли я схилився над ним, він з доблесною та жалісною відвагою спробував усміхнутися.
— Марна справа — за мить мене вже не стане, — прошепотів він. — Прощавайте, Гастейне, і попрощайтеся за мене з Енґартом.
Його викривлені смертною мукою губи розслабилися, повіки впали, а голова відкинулася назад, на мощену підлогу храму. Пройнятий якимось нереальним, немов уві сні, жахом, майже без емоцій, я збагнув, що Еббонлі помер. Те виснаження, що досі опосідало мене, було занадто глибоким, аби дозволити здобутися на якусь думку або на відчуття; усе це сум’яття нагадувало мені першу реакцію людини після довгої ночі наркотичної оргії. Мої нерви були неначе перегорілі дроти, м’язи — обмерлі та нечутливі, як глина; мозок був спопелілий та випалений зсередини, ніби в ньому розгорілося, а тоді згасло якесь велике вогнище.
Хтозна-як, коли сплив час, щодо тривалості якого моя пам’ять не зберегла певних спогадів, я таки спромігся повернути Енґарта до тями, і він отупіло й приголомшено сів на долівці. Коли я сказав йому, що Еббонлі помер, мої слова, здавалося, не справили на нього жодного враження, і на мить я засумнівався в тому, що він мене зрозумів. Врешті-решт Енґарт помалу та з очевидними труднощами зіп’явся на ноги, побачив тіло друга і, схоже, якоюсь мірою усвідомив жах нашого становища. Але, гадаю, він, охоплений цілковитим розпачем і млявістю, так і залишився б там надовго, або й назавжди, якби я не взяв ініціативу до своїх рук.
— Ходімо, — мовив я, силкуючись надати своєму голосові твердості. — Мусимо забиратися звідси.
— Куди? — мляво запитав він. — Полум’я згасло, його джерело знищене, і Внутрішнього Виміру більше не існує. Шкода, що я не помер, як Еббонлі, — чи, може, таки помер, судячи з того, як я почуваюся.
— Треба знайти шлях назад, до Кратер-Ріджу, — пояснив я. — Певна річ, ми зможемо це зробити, лише якщо міжвимірні портали не було знищено.
Не було схоже, щоб Енґарт мене почув, одначе він слухняно пішов слідом за мною, коли я узяв його попід руку та почав шукати виходу із серця храму, прямуючи коридорами, що лишилися без стель, і пробираючись поміж перекинутими колонами…
Мої спогади про повернення вкрай туманні, безладні та сповнені втоми, немов якесь нескінченне марення. Пригадую, я озирнувся на Еббонлі, який лежав, білий та нерухомий, під тією масивною колоною, якій судилося послужити для нього вічним надгробком; пригадую й ті величні, наче гори, руїни міста, серед яких ми, схоже, були єдиними живими істотами. Тепер місто було пусткою хаотично розкиданого каміння, розплавлених, схожих на обсидіан блоків, там досі лилися струмки розтопленої лави, зникаючи в глибоких ущелинах або падаючи потоками у незглибимі провалля, що відкрилися у землі. А ще пригадую, що на тому румовищі я бачив серед уламків обвуглені тіла тих смаглявих колосів, які були мешканцями Ідмоса й хранителями Полум’я.
